Читати книгу - "Вітри сподівань"

— Для підсилення твоєї десятки даємо тобі ще п’ятеро відважних козаків і на додачу Петра Мосьпана!

Так оцей Мосьпан, парубійко майже три сажні зростом, з довгим обличчям, плечима ширшими, аніж у його кобили Штуки круп, стягував ланцюгами вози. Побіля нього крутилися Роман Скиба та Харлан Негрій, про щось його умовляючи.

— Що ви тут не поділите? Крик підняли, ляхів переполошите! — сердито запитав Година.

— Та от наш Петрусь зв’язав так вози ланцюгами, що ми завтра по темному і ладу не дамо! — сердито відказав Скиба.

Справді, вози були щільненько обв’язані так, що поміж ними собака не пролізе.

— Нехай так буде до ранку, завтра Мосьпан їх сам розчіплятиме! — закінчив суперечку Павло і розігнав трійцю далі зводити вал.

Сонце хилилося до обрію, і їздові Бовтун та Глухенький, нервуючи, поглядали в бік Павла, жалкуючи, що куліш почав остигати.

— Хлопці, кінчайте! Дідька лисого хто підступиться до нас, Мосьпан і голови ланцюгами скрутить! — весело проказав Павло, поспішаючи до діжки з водою.

Славно повечеряли, новоприбулі були тямущими хлопцями і за словами до кишені не лізли, відкоша давали навіть десятнику. Розподіляючи нічну варту, Павло жартома мовив:

— На варті не дрімати, у цих краях відьми вночі підкрадаються до сплюх, і коли застають, вже не прокинешся. До півнів на спині їздять, силу до краплі забирають.

Бувалі вояки кивали головами на знак згоди, а Замковий доповнив:

— Під Колками ледве врятувався, коли поверталися з-під Замостя, тільки дерев’яний хрест і врятував!..

Бувалі козаки почали молитися, а молоді, наслідуючи старших, і собі.

— Дозволь мені звечора в дозор заступити з кимось із молоді… Хочу оглянути, чи є змога непомітно підлізти до нашого намету, — вже по суті спитався Стець Коляда.

Домовились про зміни протягом ночі, а молодь причепилася до Замкового, аби розповів про відьомські зазіхання на самого Ігнатія. Той відмахувався на умовляння молодиків, та врешті-решт погодився, коли десятник докинув:

— Розповідай, зачепив їх за живе! Встигнеш у дозор, ще твоя черга не близько.

— Гаразд, але хто на відворіт скаже, від мене більше й слова не почуєте, доки вибачення при всіх не почне благати! — згодився Ігнат та присів на кругляк.[131]

Молодики зараз же попадали навкруг Замкового та щільно притулились один до одного.

— Так-от, пройшли ми Човганський Камінь, прямуючи до Чигирина, опісля тієї облоги недоречної — Замостя. А стояв якраз грудень, і всі ми чекали свята Миколая, хотілося на свята до хати, на теплу піч… Тоді ніякий дідько не настрахає, а бісиця й поготів не страхота! Поспішав наш полк, тому й зупинялися частенько то в полі, то у долині, а добре було все ж по хатах, та хоч і по клунях, все ж добре для зими. Поталанило нашій сотні, зупинилися побіля села, та доки «чухалися», хати всі й зайняли, набилося туди, що і в сінях не було де ступити. Пожурилися ми і давай знову того намету зводити. А тут біжить із криком такий собі Гицель Семен, який пристав до сотні ще після Збаража, мовляв, відбився від своїх.

— Хлопці, клуня гарненька стоїть під ліском, кабиця там ще тепла… Щоправда, собачні туди набралось, та я як пальнув з пістоля — вони по якихось дірках — враз щезли! — радо сповістив гарну новину той Гицель.

Зраділи ми тій звістці, бо вже клацали зубами від холоду, а коні вже прохали бодай соломи якоїсь. Потягнулися ми за Семеном і почали в’язати коней побіля клуні та розбіглися відшукувати оберемок сіна, а як до горя, то й соломи. Копичку сінця таки знайшли і натягали коням корму до ранку, ситі не позамерзають! Швидко й дрівець заготували, і запалала кабичка веселими вогниками, підсвічуючи наші замурзані пики, не вмивані вже хтозна-відколи. Тільки-но, обігрівшись, ми при світлі мигливих вогників побачили себе збоку: Остап Сподинець так обріс бородою, що стрінься з ним поночі і не почувши його голосу — за дідька можна було прийняти…

Почали діставати свої торби з «худим» провіантом, та все ж розклали його на коробі, не криючись один від одного шматком шинки чи таранею. Сидимо, гріємося, жуємо, зубам не сумно! Та тут почулось якесь скиглення, та знову чути тільки, як щелепи у хлопців хрумкотять. А понад стіною клуні наші коні почали вередувати, тупцюють, головами по стінах бахкають, а то й іржати почали невдоволено. Вийшли наші Кирда з Колядою, позаглядали, а навкруг — тільки сіверко[132] зло віє. Вирішили ми по черзі коней вартувати, а то кат його знає — вовки нападуть, зірвуться коні з прив’язі.

Не тільки новаки, а й бувалі вояки зачовгались на лаві, чекаючи, що далі буде, та погоджено підтакували:

— Варта потрібна, так, так…

Замковий трохи задумався, дістав люльку і подав Михайлу Круглику, аби той набив її тютюном. Дехто з козаків також потягнувся до люльок — підпалити, або вибити попіл об підбор чобота. Не чекаючи, доки Михайло наб’є люльку, Ігнатій продовжив:

— Першому випало