Читати книгу - "Грона гніву"

Потім прийшли хвороби — пневмонія і кір, що приносив ускладнення на зір і слух.

І безперервно падав дощ, і вода текла по шосе, а водогінні труби не могли її втримати.

Тоді з наметів, з переповнених халабуд вийшли юрби змокрілих чоловіків; їхній одяг перетворився на зношене ганчір’я, а брудне від глею взуття — на кашу. Вони пішли, розплескуючи воду, до міст, до сільських крамниць, до благодійних комітетів — просити допомоги, намагалися вкрасти, обманути. А під жебракуванням і плазуванням почав тліти розпачливий гнів. І в малих містечках жаль до промоклих чоловіків перетворювався на гнів, а гнів, який викликали голодні люди,— на страх перед ними. Потім шерифи виряджали своїх представників, масово зганяючи їх до присяги, і пішли замовлення на гвинтівки, сльозогінний газ, боєприпаси. Тоді голодні люди збивалися в зграйки у провулках біля крамниць, вимолюючи хліб, вимолюючи гнилі овочі або навіть крадучи, якщо виходило.

Відчайдушні люди стукали у двері лікарів, та лікарі не мали часу. І сумні люди заходили до сільських крамниць — передати коронерові[45], щоб вирядив машину. Коронери мали час. І автомобілі коронерів проїжджали крізь багнюку й забирали померлих.

І дощ безперервно лив і лив, і потоки розмивали береги та розтікалися по полях.

Там, під навісами, де люди тісно тулились одне до одного, лежали, зарившись у мокре сіно, голод і страх живили гнів. Потім виходили хлопчики — але не вимолювати хліба, а красти його; і боязко виходили чоловіки, готові спробувати красти.

Шерифи підводили до присяги нових представників і замовляли все нові й нові гвинтівки; і благополучні люди в міцних сухих будинках спочатку переймалися жалем, але потім сповнювались огиди і, нарешті, ненависті до мігрантів.

У мокрому сіні, у корівниках, які протікали, жінки, що задихалися від пневмонії, народжували немовлят. І старі люди забивалися в кутки та вмирали там, зіщулившись так, що слідчі потім не могли розігнути трупи. Уночі відчайдушні чоловіки йшли сміливо до курячих сідал і викрадали птицю, яка кудкудакала. Якщо в людей стріляли, вони не тікали, а продовжували човгати у воді, похмуро йдучи далі; якщо ж були поранені, то безсило потопали в багнюці.

Дощ припинився. На полях стояла вода, відбиваючи сіре небо, і земля хлюпотіла від потоків. І чоловіки вийшли з комор і повіток. Вони сідали навпочіпки та споглядали потоплені землі. І вони мовчали. І вряди-годи ледь чутно прохоплювалися словом.

Роботи нема до весни. Роботи нема.

А нема роботи — нема грошей, нема їжі.

Ось якщо в чоловіка є коні — він же ними працює, на них оре, і звозить скошену траву, і нема такого, аби він морив їх голодом, коли вони не працюють.

Так то коні — а ми люди.

Жінки спостерігали за чоловіками, щоб побачити: чи витримають вони цього разу. Жінки мовчки стояли і спостерігали. І коли чоловіки збиралися по кілька, страх зникав з жіночих облич, і його місце займав гнів. І жінки полегшено зітхали, бо вони збагнули, що все гаразд — кінцю не бути; і ніколи не бути кінцю, доки страх може перетворюватися на гнів.

Крихітні цяточки трави пробилися крізь землю, і за кілька днів пагорби вкрилися блідо-зеленими паростками ранньої весни.

Розділ 30

Коли ж і наступного дня дощило, Ел зняв брезент, який перегороджував вагон. Хлопець виніс тканину й ретельно накрив нею капот вантажівки, а потім повернувся до вагона і сів на матрац. Тепер у вагоні замість двох розділених сімей була одна. Чоловіки сиділи поряд, і дух у них огорнувся смутком. Мати розпалила в печі, підкидаючи туди по гілці — берегла деревину. Дощ майже цілком заливав плаский дах вагона.

На третій день Вейнрайти занепокоїлися.

— Може, нам краще далеко поїхати,— сказала місіс Вейнрайт.

Але мати намагалась утримати сусідів.

— Куди це ви поїдете, де знайдете дах над головою?

— Не знаю, та відчуваю: недовго нам тут лишатися.

Вони сперечались, і мати поглядала на Ела.

Руті з Вінфілдом спочатку намагалися гратись, але потім їх теж полонила похмура пасивність, і дощ глухо стукотів по даху.

На третій день крізь стукіт крапель почувся шум струмка. Батько і дядько Джон стояли у відчинених дверях і споглядали глибокий потік. З обох кінців табору вода стрімко текла на шосе, але сам табір оминала, так що вагони були відрізані насипом перед магістраллю, а ззаду — загороджені струмком. Батько промовив:

— Як тобі це, Джоне? Здається мені, як потік поллється далі, то затопить нас.

Дядько Джон розтулив рота і потер щетинисте підборіддя.

— Еге,— сказав він.— Мабуть.

Ружа Шаронська лежала з холодним компресом на чолі, обличчя її пашіло від жару, а очі палали в лихоманці. Мати сиділа поряд, тримаючи чашку гарячого молока.

— Ось, пий,— мовила вона.— Тут для міцності свиняче сало. Ось, випий!

Ружа Шаронська безсило похитала головою.

— Не хочу.

Батько прокрутив пальцем у повітрі криву лінію:

— Якби ж ми всі зібралися та лопатами берег окопали — точно б воду стримали. Ті’ки от звідти до того краю.

— Ага,— погодився дядько Джон.— Може. Не знаю, чи інші захочуть. Вони, може, захочуть кудись інде перейти.

— Але ж тут у вагонах сухо,— наполягав батько.— Ніде більше такого сухого місця не знайдеш, як отут. Зажди.

Він витяг гілочку з купи хмизу, яка лежала у вагоні. Збіг по східцях, прочалапкав по брудних калабанях до струмка і встромив гілочку просто біля самого краю виру. За мить батько вже був у вагоні.

— Ісусе, от я змок,— сказав він.

Обидва чоловіки не зводили очей з маленької гілочки, встромленої біля самої крайки води. Вони бачили, як вода повільно оточувала її та заливала берег далі.

Батько сів навпочіпки у дверях.

— Швидше ходи сюди,— сказав він.— Думаю, нам тре’ вийти й поговорити з іншими. Може, вони нам поможуть окопатись. А якщо ні, то доведеться забиратися ’відси.

Батько подивився через довгий вагон у кінець Вейнрайтів. Ел був у цієї родини, сидів поряд з Еґґі. Батько пройшов на їхню половину.

— Вода прибуває,— сказав він.— А що якби ми окопали берег? Ми ж можемо це зробити — як усі візьмуться.

Вейнрайт озвався:

— А ми