Читати книгу - "Таємна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я мимохіть згадав прогулянку з поліційного відділка.
— Знаєш, я хотів тобі дещо розказати.
І розповів йому про Чарльзові відвертості.
— Так, він і справді розлючений на Генрі. Це правда, — підтвердив Френсіс. — Те саме й мені розповідав. Мовляв, Генрі звалив усе на нього. А чого він чекав? Якщо вже розбиратися по суті, то не думаю, що Генрі так уже й багато від нього хотів. Причина не в цьому. Реальна причина — це Камілла. Хочеш, поділюся своєю теорією?
— Ну?
— Мені здається, вже певний час між Генрі й Каміллою щось відбувається. Мабуть, Чарльз запідозрив, але докази в нього з’явилися лише недавно. Не знаю, що він там знайшов. Та й не хочу, якщо чесно. — Френсіс підняв руку, побачивши, що я намагаюся вставити слово. — Але уявити нескладно. Гадаю, про щось він дізнався в Коркоранів. Щось побачив або почув. І, певно, це мусило статися ще до нашого приїзду. Того вечора, коли вони вирушили в Коннектікут із Клоуком, усе здавалося гаразд. Але ж ти пам’ятаєш, який вигляд мав Чарльз, коли ми опинилися там. А поки ми повернулись, вони вже навіть не спілкувалися.
Я розповів йому, про що мені тоді розказав Клоук на другому поверсі.
— Хтозна, що там трапилося, якщо це помітив такий бевзь, як Клоук. Генрі хворів, погано метикував, а на тижні після повернення, коли він провалявся хворий, не вилазячи з квартири, гадаю, з ним часто сиділа Камілла. Я її заскочив, коли ходив дарувати книгу з мікенськими написами, і, гадаю, вона там могла кілька разів переночувати. Потім він одужав, Камілла повернулася додому, і якийсь час усе було нормально. Пам’ятаєш? Саме тоді ти возив мене в лікарню.
— Про це мені нічого не відомо. — І я розповів йому про розбиту склянку в каміні у квартирі двійнят.
— Хтозна, що там насправді відбувалося. Принаймні зовні складалося враження, що все стало на свої місця. Та й Генрі був у доброму гуморі. А потім знову сварка, тієї самої ночі, коли Чарльза запроторили за ґрати. По-моєму, ніхто не хоче щиро розповісти, що там насправді сталося, та я готовий побитися об заклад, що це якось пов’язане із Каміллою. Тепер от це. Господи всемогутній. Чарльз просто готовий усіх рубати на шмаття.
— Гадаєш, він спить з нею? Генрі?
— Якщо й ні, то він точно зробив усе, щоб переконати Чарльза в тому, що таки так. — Френсіс підвівся. — Я намагався до нього додзвонитися знову перед тим, як їхати до тебе. Але його не було вдома. Мабуть, він в Albemarle. Я зараз заїду до нього й подивлюся, чи машина на місці.
— Існує ж, мабуть, спосіб з’ясувати, в якому номері вона поселилася.
— Я вже про це думав. На стійці реєстрації мені нічого дізнатися не вдалося. Треба спробувати щастя з покоївками, але, боюся, я в цих речах не мастак. — Він зітхнув. — Я так хотів би з нею хоч п’ять хвилин поговорити.
— Якщо ти її знайдеш, думаєш, тобі вдасться переконати її повернутися додому?
— Не знаю. Мушу визнати, мені б не хотілося зараз мешкати разом із Чарльзом. Та все ще вірю, що все було б гаразд, якби Генрі не втручався.
Коли Френсіс пішов, я знову заснув, а прокинувся о четвертій ранку. Я проспав майже двадцять чотири години.
Ночі тієї весни були незвично холодними, а власне ця — найхолоднішою з усіх. У гуртожитках на повну ввімкнули парове опалення, і через це навіть із відчиненими вікнами в кімнатах було напрочуд задушливо. Мої простирадла промокли наскрізь. Я підвівся й виткнув голову з вікна, щоб зробити кілька ковтків свіжого повітря. Прохолодне повітря настільки збадьорило, що я навіть вирішив накинути одяг і піти прогулятися.
Яскравий місяць був у повні. Якщо не зважати на сюрчання цвіркунів та шум вітру в кронах дерев, то мене, можна сказати, оточувала тиша. Біля Дошкільного центру, де працювала Меріон, зі скрипом похитувалися гойдалки, місячне сяйво відливало сріблом на спіральній гірці.
Найдивовижнішим об’єктом на дитячому майданчику мені здався велетенський равлик. Його сконструювали якісь студенти мистецького відділення, скопіювавши гігантського равлика з екранізації «Доктора Дуліттла». Рожева склопластикова скульптура сягала висоти майже два з половиною метри, а її мушля спеціально була порожниста, щоб діти могли гратися всередині.
Тиха в місячному світлі, скульптура нагадувала доісторичну істоту, що сповзла сюди з гір: німотна, самітна, терпляча й не потривожена іншими виробами з ігрового майданчика навколо.
Вхід у мушлю в основі хвоста, розрахований на дітей, був трохи більш як півметра заввишки. Яке ж мене взяло здивування, коли я помітив, що звідти стирчать дві ноги дорослого чоловіка, вбрані в напрочуд знайомі контрастні коричнево-білі черевики.
Ставши навкарачки, я спробував зазирнути в тунель, і мені вдарив у ніс свіжий сильний сморід віскі. У тісній проспиртованій темряві відлунювало тихе хропіння. У мушлі алкогольні випари збиралися й тужавіли, немов у коньячному келиху, аж доки не досягли такої концентрації, що мене почало нудити від самого їх відчуття.
Я намацав і поторсав колінну чашечку.
— Чарльзе. — Мій голос дуднів і трубив у темному просторі. — Чарльзе.
Він несамовито заборсався, мовби перебував на триметровій глибині під водою. Урешті-решт після довгих умовлянь та повторених запевнень, що це я, а не хтось інший, він знову, важко дихаючи, впав горілиць.
— Річарде, — пролепетав він. — Слава Богу. А я подумав, що ти якась приблуда з космосу.
Спочатку мені здавалося, що всередині непроглядна пітьма, а зараз мої очі вже призвичаїлися до слабенького рожевуватого світла, місячного, яке пробивалося крізь прозорі стінки.
— Що ти тут робиш? — спитав я Чарльза.
Той чхнув.
— Я депресував, — відповів він. — Вирішив, що, може, якщо поспати тут, то полегшає.
— Полегшало?
— Ні. — Він іще раз чхнув. П’ять чи шість разів поспіль. А потім знову впав навзнак.
Я подумав про дошкільнят, які вранці обступлять Чарльза, немов ліліпути Ґуллівера під час сну. Пані, котра директорувала в Центрі, психіатр за фахом, чий кабінет розташовувався поруч із доктором Роландом, скидалася мені на приязну бабусю, але я навіть не міг уявити її реакцію, якби вона виявила непритомного алкаша в себе на ігровому майданчику.
— Отямся, Чарльзе.
— Облиш мене.
— Тут не можна спати.
— Що хочу, те й роблю, — зверхньо заявив він.
— Чому б тобі не піти зі мною. Пропустимо по чарці.
— Я в нормі.
— Та ну.
— Ну, хіба що по одній.
Поки він вилазив, то сильно стукнувся головою. Малеча буде однозначно в захваті від запаху Johnny Walker, коли з’явиться в дитсадок за пару годин.
Поки ми йшли під
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємна історія», після закриття браузера.