Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

— Е! роби як знаєш! Хіба не однаково? — Лікар побачив Ростова, який піднімався сходами.

— Ви чого, ваше благородіє? — сказав лікар. — Ви чого? Чи куля вас не брала, то ви тифу набратися хочете? Тут, голубе, будинок прокажених.

— Чому? — спитав Ростов.

— Тиф, голубе. Хто ввійде — смерть. Тільки ми двоє з Макєєвим (він показав на фельдшера) тут б'ємося. Тут уже нашого брата лікарів чоловік із п'ять перемерло. Як стане на роботу новенький, через тиждень готовий, — з очевидним задоволенням сказав лікар. — Пруських лікарів викликали, то не люблять союзники ці наші.

Ростов сказав йому, що він бажав бачити гусарського майора Денисова, який тут лежить.

— Не знаю, не відаю, голубе. То ж ви подумайте, у мене на одного три госпіталі, чотириста хворих з гаком! Ще добре, пруські дами-благодійниці нам каву і корпію присилають по два фунти на місяць, а то б пропали. — Він засміявся. — Чотириста, голубе; а мені все новеньких присилають. Адже чотириста є? Га? — звернувся він до фельдшера.

У фельдшера був змучений вигляд. Він, видно, з досадою очікував, чи скоро піде балакучий лікар.

— Майор Денисов, — повторив Ростов, — його під Молітеном поранено було.

— Здається, помер. Га? Макєєв, — байдуже спитав лікар фельдшера.

Фельдшер, проте, не потвердив лікаревих слів.

— Що, він такий довгий, рудуватий? — спитав лікар.

Ростов описав зовнішність Денисова.

— Був, був такий, — ніби радісно промовив лікар, — цей, мабуть, помер; а втім, я довідаюсь, у мене списки були. Є в тебе, Макєєв?

— Списки в Макара Олексійовича, — сказав фельдшер. — А зайдіть, будьте ласкаві, до офіцерських палат, там самі побачите, — додав він, звертаючись до Ростова.

— Ех, краще не заходити, голубе, — сказав лікар, — а то щоб часом самі тут не залишились! — Але Ростов попрощався з лікарем і попросив фельдшера провести його.

— Глядіть же, не нарікайте на мене, — прокричав лікар з-під сходів.

Ростов з фельдшером ввійшли в коридор. Запах лікарні був такий сильний у цьому темному коридорі, що Ростов схопився за носа і мусив зупинитися, щоб набратися сили йти далі. Праворуч відчинилися двері, і звідти виставився на милицях худий, жовтий чоловік, босий і в самій білизні. Він, спершись на одвірок, блискучими, заздрісними очима дивився на тих, що проходили. Заглянувши в двері, Ростов побачив, що хворі й поранені лежали там на підлозі, на соломі й шинелях.

— А можна ввійти подивитися? — спитав Ростов.

— Що ж дивитися? — сказав фельдшер. Але саме тому, що фельдшер, очевидно, не хотів туди впустити, Ростов увійшов у солдатські палати. Запах, з яким він уже обвик в коридорі, тут був ще сильніший. Запах цей тут був трохи інший: він був різкіший; і відчувалося, що саме звідси ось він і походив.

У довгій кімнаті, яскраво освітленій сонцем крізь великі вікна, в два ряди, головами до стін, залишаючи прохід посередині, лежали хворі й поранені. Здебільшого вони були в забутті і не звернули уваги на тих, що ввійшли. Ті, що були при пам'яті, всі підвелися або підняли свої худі, жовті обличчя і всі з однаковим виразом надії на допомогу, докору і заздрості на чуже здоров'я, не зводячи очей, дивилися на Ростова. Ростов вийшов на середину кімнати, заглянув у розчинені двері сусідніх кімнат і з обох боків побачив те ж саме. Він зупинився, мовчки оглядаючись круг себе. Він зовсім не сподівався бачити таке. Перед самим ним лежав майже поперек середнього проходу, на голій підлозі, хворий, певне козак, бо волосся в нього було обстрижене під скобку. Козак цей лежав горілиць, розкинувши величезні руки й ноги. Обличчя в нього було багрово-червоне, очі зовсім увійшли під лоб, так що видно було лише білки, і на босих ногах його і на руках, ще червоних, жили напнулись, як мотузки. Він стукнувся потилицею об підлогу і щось хрипко промовив і став повторювати це слово. Ростов прислухався до того, що він казав, і розібрав оте повторюване слово. Слово те було: попити — пити — попити! Ростов оглянувся, шукаючи того, хто б міг покласти на місце цього хворого й дати йому води.

— Хто тут доглядає хворих? — спитав він фельдшера. У цей час з сусідньої кімнати вийшов, відбиваючи крок, фурштатський солдат, лікарняний служитель, і виструнчився перед Ростовим.

— Здравія бажаю, ваше високоблагородіє! — прокричав цей солдат, витріщивши очі на Ростова і, очевидно, вважаючи його за лікарняне начальство.

— Забери ж його, дай йому води, — сказав Ростов, показуючи на козака.

— Слухаю, ваше високоблагородіє, — з задоволенням промовив солдат, ще старанніше витріщаючи очі і витягаючись, але не рухаючись з місця.

«Ні, тут нічого не вдієш», — подумав Ростов, опустивши очі, і хотів уже виходити, але з правого боку він почував спрямований на себе значущий погляд і оглянувся на нього. Майже в самому кутку на шинелі сидів з жовтим, як кістяк, худим, суворим обличчям і з неголеною сивою бородою старий солдат і невідступно дивився на Ростова. З одного боку сусід старого солдата щось шептав йому, показуючи на Ростова. Ростов зрозумів, що старий хоче про щось попросити його. Він підійшов ближче і побачив, що в старого була зігнута лише одна нога, а другої зовсім не було вище коліна. Другий сусід старого нерухомо лежав з закинутою головою досить далеко від нього; це був молодий солдат з восковою блідістю на кирпатому, вкритому ще ластовинням, обличчі і з закоченими під повіки очима. Ростов подивився на кирпатого солдата, і мороз пробіг по його спині.

— Але ж цей, здається… — звернувся він до фельдшера.

— Уже ж як просили, ваше благородіє, — сказав старий солдат з тремтінням нижньої щелепи. — Ще вранці кінчився. Адже теж люди, а не собаки…

— Зараз пришлю, заберуть, заберуть, — квапливо промовив фельдшер. — Прошу, ваше благородіє.

— Ходім, ходім, — поспішно сказав Ростов і, опустивши очі й зіщулившись, намагаючись пройти непоміченим крізь стрій цих докірливих і заздрих очей, спрямованих на нього, вийшов з кімнати.

XVIII

Пройшовши коридор, фельдшер увів Ростова в офіцерські палати; це були три кімнати з розчиненими дверима. В кімнатах цих були ліжка; поранені і хворі офіцери лежали й сиділи на них. Деякі в лікарняних халатах ходили по приміщенні. Перший, хто зустрівся Ростову в офіцерських палатах, був маленький, худий чоловік без руки, у ковпаку і лікарняному халаті, який з закушеною люлечкою ходив по першій кімнаті. Ростов, вдивляючись у нього, намагався згадати, де він його бачив.

— От де бог дав побачитися, — сказав маленький чоловік. — Тушин, Тушин — пам'ятаєте, довіз вас під Шенграбеном? А мені шматочок