Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Мовчання розтягнулося так, що я почав ніяковіти.

— Отже, тепер ти знаєш свою квітку, — промовив я. — Здавалося прикрим, що ти ніколи її не бачила. Судячи з того, що я чув, їх доволі важко вирощувати.

— Тоді, може, вони й справді мені підходять, — тихо сказала Денна й опустила погляд. — Мені непросто пускати коріння.

Ми пішли далі, доки стежка не зробила повороту й не сховала альтанки позаду нас.

— Ти поводишся зі мною краще, ніж я заслуговую, — врешті озвалася Денна.

Я розсміявся — так абсурдно це прозвучало. Перетворитися на потужний лункий регіт цьому сміхові завадила лише повага до тиші в саду. Натомість я як міг притлумив його, хоча від натуги загальмував і зашпортався.

Денна дивилася на мене за крок, і її вуста розтягнулися в усмішці.

Урешті я перевів дух.

— Ти, яка співала зі мною того вечора, коли я здобув свиріль. Ти, яка принесла мені найчудовіший дар у моєму житті, — мені блиснула думка. — А ти знаєш, — сказав я, — що твій футляр для лютні врятував мені життя?

Усмішка розтягувалась і зростала, розкриваючись, наче квітка.

— Справді?

— Так, — запевнив я. — Я навіть не сподіваюся, що зможу поводитися з тобою так, як ти заслуговуєш. Я так тобі завинив, що це — дуже, дуже скромна відплата.

— Що ж, гадаю, це чудовий початок, — Денна підвела погляд на небо і глибоко, протяжно вдихнула. — Завжди найбільше любила безмісячні ночі. У темряві легше говорити. Легше бути собою.

Вона знову пішла, а я покрокував слідом за нею. Ми проминули фонтан, басейн, стіну із блідого жасмину, відкритого нічній пітьмі. Подолали маленький кам’яний місток, що знову привів нас у затінок живоплотів.

— А знаєш, ти міг би обійняти мене рукою, — буденним тоном сказала вона. — Ми ходимо садами самі. У місячному сяйві, хай яке воно, — Денна скоса поглянула на мене, і в неї вигнувся вгору один кутик рота. — Ти ж розумієш, що це до­зволено.

Раптова зміна в її поведінці заскочила мене зненацька. Від нашої зустрічі в Северені я залицявся до неї з божевільним, відчайдушним блиском, а вона не відставала від мене, геть не втомлюючись. Відповідала на кожні мої лестощі, кожен мій дотеп, кожну грайливу фразу в бесіді — не відлунням, а гармонією. Наш діалог був схожий на дует.

Але тепер усе було інакше. Тон у неї був не такий грай­ливий, відвертіший. Ця зміна була така несподівана, що мені відібрало мову.

— Чотири дні тому я підвернула ногу через оту незакріплену плиту на стежці, — тихо сказала вона. — Пам’ятаєш? Ми йшли провулком Мінсет. Я послизнулась, а ти мене спіймав, ледве я зрозуміла, що спіткнулася. Тоді я замислилась, як уважно ти, певно, за мною стежиш, щоб таке угледіти.

Ми зайшли за поворот стежки, а Денна продовжила говорити, не дивлячись на мене. Голос у неї був тихий і задумливий — вона неначе говорила до самої себе.

— Тоді ти тримався за мене, дуже впевнено, не даючи мені впасти. Мало не обійняв мене однією рукою. Тоді це було б дуже легко зробити. Кілька дюймів — і готово. Але коли я повернула собі рівновагу, ти прибрав руки. Без вагань. Без затримки. Утримався від усього, що я могла зрозуміти неправильно.

Денна мало не повернула обличчя до мене, а тоді зупинилась і знов опустила погляд.

— Це неабищо, — додала. — Безліч чоловіків нескінченно намагається зробити так, щоб я зомліла від захвату. І лише ти намагаєшся зробити прямо протилежне. Подбати про те, щоб я міцно стояла на ногах, щоб не впала.

Вона майже сором’язливо простягнула руку.

— Коли я хочу взяти тебе під руку, ти з легкістю це приймаєш. Навіть кладеш долоню на мою, ніби хочеш її втримати, — Денна пояснила, що я роблю, саме тоді, коли я зібрався це ­зробити, і я постарався, щоб мій жест не став несподівано ніяко­вим. — Але на цьому все. Ти ніколи не дозволяєш собі зайвого. Ніколи не тиснеш. А знаєш, як це дивно для мене?

Якусь мить ми дивились одне на одного, зупинившись у сяйві місяця посеред мовчазного саду. Вона стояла так близько, що я відчував її тепло, а її долонька трималася за мою руку.

Цей сигнал міг зчитати навіть я, такий недосвідчений у спілкуванні з жінками. Я спробував вигадати, що сказати, але зміг хіба що зачудуватися губами Денни. Як вони можуть бути такими червоними? У тьмяному сяйві місяця навіть селас видавався темним. І чому її губи такі червоні?

А тоді Денна заціпеніла. Ми взагалі небагато рухались, але вона вмить перетворилася з нерухомої на застиглу, схиливши голову набік, наче олень, що силкується вловити почутий краєм вуха звук.

— Хтось іде, — сказала вона. — Ходімо.

Учепившись за мою руку, Денна стягнула мене зі стежки, перетягнула через кам’яну лаву та протягнула крізь вузьку прогалину внизу живоплотів.

Урешті ми зупинилися посеред густих кущів. Там доречно знайшлася заглибина, в якій ми обоє мали змогу сісти навпочіпки. Завдяки роботі садівників довкола не було ні підліску, ні сухого листя чи гілля, що могло затріщати під нашими долонями й колінами. Ба більше, трава в цьому затишному місці була густа і м’яка, наче на моріжку.

— На світі є тисяча дівчат, що могли б гуляти з тобою садовими стежками у сяйві місяця, — засапано вимовила Денна. — Але лиш одна ладна сховатися з тобою в кущах, — вона всміхнулася мені. В її голосі нуртувала веселість.

Денна визирнула із живоплоту на стежку, і я поглянув на Денну. Волосся падало їй на скроню, наче завіса, і з нього стирчав кінчик вуха. Тоді це було найпрекраснішим, що я коли-небудь бачив.

А відтак я почув ледь уловимий шурхіт кроків по стежці. Крізь живопліт проникнув тихий звук голосів — чоловічого й жіночого. За мить чоловік і жінка зайшли за поворот, тримаючись попід руку. Я вмить їх упізнав.

Я повернувся і прихилився до Денни, а тоді тихо видихнув їй у вухо:

— Це мейр. І його юна пасія.

Денна здригнулася, і я скинув із себе багряний плащ, а тоді закутав у нього її плечі.

Я знову визирнув на ту пару. У мене на очах Мелуан засміялася з якихось слів мейра й поклала долоню на його долоню, що лежала в неї на передпліччі. Я сумнівався, що йому ще довго будуть потрібні мої послуги, якщо вони вже так близько познайомилися.

— Не для вас, моя люба, — чітко почув я голос мейра, коли вони пройшли поряд із нами. — Ви не дістанете нічого, крім троянд.

Денна повернулася до мене, вирячивши очі, та притиснула обидві руки до рота, притлумлюючи сміх.

Мить — і вони вже проминули нас, поволі йдучи в ногу далі. Денна прибрала руки з рота й кілька разів вдихнула — глибоко, судомно.

— Він має примірник тієї ж заяложеної книжки, — пояснила вона з бісиками в очах.

Я мимоволі всміхнувся.

— Напевно.

— Отже, це мейр, — тихо продовжила вона, визираючи темними очима з-поміж листя. — Нижчий на зріст, аніж я думала.

— Хотіла б із ним зустрітися? — спитав я. — Я міг би тебе відрекомендувати.

— О, це було б чудово! — промовила Денна з легкою ноткою насмішки в голосі.