Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Нам, мабуть, не варто вискакувати на нього з кущів, — визнав я. — Але можна вийти з іншого боку і зробити гак йому назустріч, — я показав рукою на шлях, яким ми могли піти. — Не хочу сказати, ніби він запросить нас на вечерю абощо. Але можна ґречно йому кивнути, минаючи його на стежці.
Денна продовжила витріщатися на мене, та почала легенько супитися, насурмивши брови.
— Ти серйозно, — повторила вона.
— А що ти… — я зупинився, збагнувши, що означає вираз її обличчя, і сказав: — Ти гадала, що я брехав про роботу на мейра. Гадала, що я брешу, буцімто можу запросити тебе сюди.
— Чоловіки розповідають небилиці, — зневажливо промовила Денна. — Люблять трохи похвалитися. Моя думка про тебе не погіршилася через те, що ти розказав мені своєрідну казочку.
— Я не став би тобі брехати, — запевнив я, а тоді передумав. — Ні, це неправда. Збрехав би. Заради тебе варто брехати. Але я не брехав. Заради тебе варто й говорити правду.
Денна з любов’ю всміхнулася мені.
— Все одно таке трапляється рідше.
— То ти хотіла б? — запитав я. — Ну, зустрітися з ним.
Вона визирнула із живоплоту на доріжку.
— Ні, — Денна замотала головою, і її волосся заворушилося, наче плинна тінь. — Я тобі вірю. Не треба, — вона опустила погляд. — До того ж у мене на сукні плями від трави. Що він подумав би?
— А в мене листя у волоссі, — визнав я. — Чудово розумію, що він подумав би.
Ми вийшли із живоплоту. Я витягнув із волосся листя, а Денна потерла руками об передній бік сукні, трохи кривлячись, коли вони торкалися трав’яних плям.
Ми повернулися на стежку та знову пішли. Я замислився, чи не обійняти Денну, але не обійняв. Я погано розумівся на таких речах, але здавалося, що слушна мить уже минула.
Коли ми йшли повз статую жінки, що зривала квітку, Денна підвела погляд і зітхнула.
— Коли я не знала, що маю дозвіл, це було цікавіше, — зізналася вона з ноткою жалю в голосі.
— Воно завжди так, — погодився я.
Розділ сімдесят перший. Інтерлюдія: Тричі замкнена скриня
Квоут підняв руку, наказуючи Хроністові зупинитися. Писар обтер кінчик пера об ганчірку, що лежала неподалік, і через силу покрутив плечем. Квоут без жодного слова витягнув потерту колоду карт і заходився здавати їх присутнім за столом. Баст узяв карти та з цікавістю оглянув їх.
Хроніст нахмурився.
— Що…
На дерев’яному помості за порогом залунали чиїсь кроки, і двері до «Путь-каменя» відчинились, а за ними показався лисий тлустий чолов’яга у вишитій куртці.
— Бургомістре Лант! — вимовив шинкар, відклав карти, й зіп’явся на ноги. — Чим можу допомогти? Вам випити? Перекусити?
— Був би цілком радий келишку вина, — промовив бургомістр, заходячи до зали. — Маєте червоне ґремсбійське?
Шинкар мотнув головою.
— На жаль, ні, — відказав він. — Дороги, самі розумієте. Важко підтримувати запаси.
Бургомістр кивнув і сказав:
— Тоді яке завгодно червоне. Але не платитиму за нього більш як гріш, майте на увазі.
— Звісно, пане, — діловито промовив шинкар і злегка заломив руки. — Чогось поїсти?
— Ні, — відмовився лисий. — Насправді я прийшов до писаря. Подумав, що зачекаю, поки все трохи вляжеться, щоб ми трохи побули віч-на-віч, — він окинув поглядом порожню залу. — Ви ж не будете проти, як я засяду тут на пів годинки?
— Аж ніяк, — шинкар улесливо всміхнувся й помахав рукою на Баста, ніби відганяючи його.
— Але ж у мене були всі карти! — запротестував Баст, розмахуючи своїми картами.
Шинкар нахмурився на помічника, а тоді подався назад, до кухні.
Бургомістр зняв куртку й повісив її на спинку стільця, тимчасом як Баст, забурчавши, зібрав решту карт.
Шинкар виніс келих червоного вина, а відтак замкнув парадні двері великим латунним ключем.
— Відведу хлопця нагору, — сказав бургомістрові, — щоб ви посиділи віч-на-віч.
— Надзвичайно люб’язно з вашого боку, — відповів бургомістр, який сів навпроти Хроніста. — Як закінчу, гукну.
Шинкар кивнув і вивів Баста із загальної зали, а тоді повів угору сходами. Квоут відчинив двері до своєї кімнати й жестом покликав Баста всередину.
— Цікаво, що там хоче приховати старий Лант, — сказав Квоут, щойно за ними зачинилися двері. — Сподіваюся, він там не надто надовго.
— У нього двоє дітей від удови Кріл, — буденним тоном відповів Баст.
Тут Квоут здійняв брову.
— Справді?
Баст знизав плечима.
— Все містечко знає.
У відповідь Квоут гмикнув, опустившись на велике набивне крісло.
— І куди ми себе подінемо на пів години? — запитав він.
— У нас уже цілу вічність не було уроків, — Баст відтягнув від маленького письмового столу дерев’яний стілець і сів на краєчок. — Ви могли б чогось мене навчити.
— Уроки… — замислився Квоут. — Ти міг би почитати «Целум Тінтуре».
— Реші, — благальним тоном сказав Баст, — вона ж нуднюща. Я не проти уроків, але чи конче вони мають бути книжними?
Почувши Бастів тон, Квоут мимоволі всміхнувся.
— Тоді, може, урок-головоломку? — На обличчі Баста розтягнулась усмішка. — Чудово, дай-но трішки подумати, — він постукав пальцями по губах і поволі окинув поглядом кімнату. Невдовзі його погляд зупинився в ногах ліжка, де стояла темна скриня.
Квоут невимушено махнув рукою.
— Як ти відкрив би мою скриню, якби надумав це зробити?
На обличчі Баста відбився легкий острах.
— Вашу тричі замкнену скриню, Реші?
Квоут поглянув на учня, а тоді мимоволі засміявся.
— Мою… що? — перепитав він, не вірячи власним вухам.
Баст зашарівся й опустив погляд.
— Ну, я просто так її називаю подумки, — пробелькотів він.
— Щодо імені… — Квоут завагався. На його вустах заграла усмішка. — Що ж, воно трішки казкове, тобі не здається?
— Це ж ви її виготовили, Реші, — понуро зауважив Баст. — Три замки, гарна деревина і все таке. Якщо це звучить казково, то винен у цьому не я.
Квоут нахилився вперед і, неначе вибачаючись, поклав долоню Бастові на коліно.
— Басте, ім’я чудове. Просто заскочило мене зненацька, от і все, — він відхилився назад. — Отже. Як ти спробував би пограбувати тричі замкнену скриню Квоута Безкровного?
Баст усміхнувся.
— Реші, ви схожі на пірата, коли так про це кажете, — він задумливо поглянув на скриню на протилежному боці кімнати. — Попросити у вас ключі, певно, неможливо? — запитав урешті.
— Правильно, — відповів Квоут. — Умовно вважай, що ключі я загубив. А ще краще — вважай, що я помер і ти тепер можеш скільки завгодно пхати носа в усі мої таємниці.
— Якось трохи похмуро, Реші, — лагідно дорікнув Баст.
— Життя трохи похмуре, Басте, — відказав Квоут без тіні сміху в голосі. — Краще починай до цього звикати, — махнув рукою на скриню. — Вперед, мені цікаво побачити, яким чином ти зумієш не поцілувати її замок.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
