Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

— Ви його заарештуєте? — спитала Джулі.

Ллойд подивився на неї.

— Зараз тебе заарештую, якщо не відчепишся, — відказав він.

— От, їбать, молодець! — пронизливо крикнула Джулі Ловрі. Вона підскочила на ноги, люто подивилася на нього. У цих вузьких бавовняних шортах здавалося, що ноги в неї росли від самого підборіддя. — Отак роби вам добро!

— Я перевірю.

— Так, знаю я ці балачки.

Вона, тупаючи ногами, пішла геть, обурено гойдаючи дупцею.

Ллойд втомлено й трохи насмішкувато провів її очима, думаючи, скільки навіть зараз, після супергрипу, у світі таких тьолок, на яких і пробу ніде ставити. Закадрити таку легко — але потім стережися нігтів. Родички отих павучих, які в самця кров після сексу випивають. — тільки що ці ще цілуватися вміють. Минуло два місяці, а вона досі така зла на того глухонімого. Як там його звати, вона казала? Андрос?

Ллойд витяг із задньої кишені потертий чорний блокнот, послинив палець і знайшов чистий аркуш. То був його склерозник — і він був повний під зав’язку усіляких дрібних записок самому собі: починаючи від того, щоб поголитися перед зустріччю з Флеґґом, аж до виділеного в рамочку меморандуму зробити інвентаризацію препаратів в аптеках до того, як люди почнуть уживати морфін і кодеїн. Скоро буде потрібна нова книжечка.

Простим, кривуватим школярським почерком він накидав: «Нік Андрос чи може Андротс — німий. У місті?» А нижче: «Том Каллен, перевірити у Пола». Він сховав записник назад у кишеню. У сорока милях на північний схід звідти темний чоловік вивершив свої довготривалі стосунки з Надін Кросс під блискучими зірками пустелі. Йому було б цікаво дізнатися, що друг Ніка Андроса в Лас-Веґасі.

Але він спав.

Ллойд сумно й похмуро подивився на свій пасьянс, забуваючи вже і про Джулі Ловрі, і про її злість, і про її маленьку міцну дупку. Він відшукав ще одного туза і зі смутком подумав знову про Чувака-Сміттєбака і про те, що скаже (чи зробить) Флеґґ, коли Ллойд йому розповість.

——

Тим часом, коли Джулі Ловрі вийшла з бару «Левеня» з відчуттям, що їй насрали в душу за те, що вона не більше не менше як виконала свій громадянський обов’язок, Том Каллен стояв біля великого гарного вікна у своїй квартирі на іншому кінці міста і замріяно милувався повним місяцем.

Настав час іти.

Час повертатися.

Ця квартира була не така, як його будиночок у Боулдері. Вона була обставлена, проте не прикрашена. Він тут не почепив жодного постера на стіну, жодне опудало на дроті не підвісив. Це місце було просто тимчасовою станцією, і тепер настав час вирушати. Том радів. Тут йому зовсім не подобалося. Тут якось так пахло — сухо, гнило, але важко навіть точно описати як. Люди здебільшого були хороші, дехто йому й зовсім подобався, як і ті, хто в Боулдері, — наприклад, Анджі і її малюк Дінні. Ніхто не кепкував з його загальмованості. Йому дали роботу, з ним весело жартували, а в обідню пору він міг вимінювати в інших смачніші харчі з їхніх підобідків. То були хороші люди, мало чим відмінні від боулдерських, наскільки він міг судити, але…

Але від них якось так пахло.

Здавалося, що вони весь час на щось очікують, за чимось спостерігають. Іноді вони дивним чином замовкали, а їхні очі втрачали вираз — ніби їм усім водночас сниться той самий поганий сон. Вони робили всяке, не питаючи, навіщо, для чого це робиться. Здавалося, вони всі роблять щасливі обличчя, тільки їхні справжні лиця, що ховаються під тими щасливими, — то страшні морди. Колись він про таке страховисько кіно бачив: воно зветься вовкулака.

Над пустелею плив місяць — високий, примарний і вільний.

Він побачив Дейну з Вільної зони. Лише один раз — більше не бачив. Що з нею сталося? Вона теж прийшла на розвідку? Чи повернулася?

Том не знав. Але йому було страшно.

У зручному кріслі перед уже непотрібним кольоровим телевізором лежав маленький рюкзак. Він був повний вакуумних упаковок з нарізкою шинки, ковбасок «Слім Джим» і солоних крекерів. Том узяв його й вийшов.

Іти вночі, вдень спати.

Він вийшов у двір, не озираючись. Місяць був такий ясний, від Тома навіть падала тінь на потрісканий цемент, де раніше майбутні азартні гравці ставили машини з нетутешніми номерами.

Том поглянув на примарну монету, що пливла в небесах.

— ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «місяць», — прошепотів він. — Боже, так. Том Каллен знає, що це означа.

Його велик стояв прихилений до рожевої потинькованої стіни будинку. Він зупинився, поправив рюкзак, тоді сів на велосипед і покотив міжштатною трасою. Об одинадцятій вечора він уже виїхав із Лас-Веґаса і крутив педалі на схід розділовою смугою траси I-15. Ніхто його не побачив. Ніхто не здійняв тривогу.

Його розум розслабився, жодні думки не думалися — так зазвичай бувало, коли він успішно подбав про найнеобхідніше. Том рівно їхав уперед, усвідомлюючи тільки легкий вітер, що приємно холодив спітніле обличчя. Час від часу від об’їжджав піщану дюну, яка вилізла з пустелі й поклала на шлях свою білу руку, схожу на руку скелета, а за містом довелося також уважно обминати затор, «дивуйтеся мені, могутні і хоробрі»[163], як іронічно висловився б із цього приводу Ґлен Бейтман.

О другій ночі він зупинився підкріпитися крекерами з ковбасками, попити «Кул-ейду» з великого термоса, причепленого ззаду до велосипеда. І поїхав далі. Місяць уже сідав. Лас-Веґас віддалявся з кожним обертом шин. Від цього йому було приємно.

Але о пів на п’яту ранку 13 вересня його накрила холодна хвиля страху. Ще страшнішою вона була від несподіваності, від непояснюваності — на перший погляд. Том би заплакав на весь голос, але йому раптом відібрало мову — голосові зв’язки заклякли. М’язи ніг теж застигли — і він просто котився за інерцією у світлі зірок. Чорно-білий негатив пустелі розгортався перед його очима дедалі повільніше й повільніше.

Він був близько.

Чоловік без обличчя, демон, який нині ходив по землі.

Флеґґ.

Високий чоловік — так вони його називали. Про себе Том звав його «чоловік, який посміхається». Тільки під владою його посмішки кров стигла в жилах і тіло холонуло, сіріло. Цей чоловік міг поглянути на