Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

…і, о Боже мій, він не спить!

Том не стримав тихого скімлення. Він відчув раптове безсоння. Побачив — чи то відчув — Око, яке розтулилося в передранкову темряву, страхітливе червоне Око, яке все ж лишалося дещо заспаним і неуважним. Воно оберталося в темряві. Дивилося. Виглядало його. Воно знало: Том Каллен тут — тільки не знало, де саме.

Його майже нечутливі ноги намацали педалі — і він помчав геть, дедалі швидше, схилившись над кермом, щоб зменшити опір вітру, розганявся майже до польоту. Якби йому на шляху трапилася розбита машина, він би врізався в неї на повному ходу і, мабуть, убився б.

Потроху він відчув: ця темна, жарка сутність уже лишалася позаду. Але найбільшим дивом було те, що жахливе червоне Око подивилося в його бік, проминуло його, не помітивши («Може, тому, що над кермом оце схилився я», — не дуже до ладу міркував Том Каллен) … а тоді знову заплющилося.

Темний чоловік знову заснув.

Що відчуває кролик, коли на нього темним хрестом падає тінь яструба… а потім проминає, не спинившись, не сповільнившись? Що відчуває миша, коли кота, який цілий день терпляче стеріг вихід з нірки, хазяїн бере і без церемоній викидає за двері? Що відчуває олень, коли тихо проходить повз могутнього мисливця, який хропе після двох пляшок пива, випитих за обідом? Може, вони всі нічого й не відчувають, а може — відчувають те саме, що Том Каллен, коли мчав крізь оту чорну й небезпечну сферу впливу — велике, електричне, вибухове полегшення, нове народження. А головне в тому було важко здобуте відчуття безпеки, і така удача сприймалася як знак з небес.

Том їхав до п’ятої ранку. Попереду небо ставало темно синім, із золотавим мереживом світанку. Зорі блякли.

Том ледве ворушив ногами. Проїхав трохи далі, потім помітив крутий укіс приблизно в сімдесяти ярдах[164] праворуч від траси. Він підкотив велосипед до нього і спустився в сухе русло. Керуючись інстинктивним бажанням, він нависмикував сухої трави, наламав мескітових гілок і замаскував більшу частину велосипеда. Ярдах у десятьох[165] від велосипеда дві великі скелі прихилились одна до одної. Том заповз у тінь між них, накрив голову курткою і майже одразу заснув.

Розділ 67

Ходак повернувся до Веґаса.

Прибув він приблизно о пів на десяту ранку. Ллойд побачив його тоді. Флеґґ також побачив Ллойда, але не звернув на нього уваги. Він ішов вестибюлем «Ґранд-готелю», ведучи жінку. Усі озиралися на нього, хоча практично кожен уникав дивитися на темного чоловіка. Її волосся було повністю білосніжне. Вона сильно обгоріла на сонці — настільки, що Ллойду пригадалися жертви пожежі в Індіан-Спрінгс. Біле волосся, обгоріла шкіра, абсолютно порожні очі. Вони дивилися на світ — і виражали щось з-поза меж спокою, навіть більше, ніж ідіотизм. Ллойд такі очі бачив один раз. У Лос-Анджелесі, коли темний чоловік покінчив з Еріком Стреллертоном — юристом, який збирався розповісти Флеґґові, що і як робити.

Флеґґ ні на кого не дивився. Він шкірився. Він підвів жінку до ліфта, завів у ліфт. Двері за ними зачинились — і вони поїхали нагору.

Наступні шість годин Ллойд намагався все організувати, щоб бути готовим, коли Флеґґ викличе його й накаже доповідати. Ллойду здавалося, що він контролює все, що треба. Тільки от треба підійти до Пола Бьорсона й розпитати про того Тома Каллена — раптом Джулі Ловрі дійсно випадково помітила щось суттєве. Ллойд не вважав це ймовірним, але з Флеґґом краще перепильнувати, ніж недопильнувати. І то значно краще.

Він узяв телефонну слухавку і терпляче почекав. За кілька секунд клацнуло і почувся теннессійський акцент Ширлі Данбар.

— Оператор слухає.

— Привіт, Ширлі. Це Ллойд.

— Ллойд Генрейд! Як ся маєш?

— Та нічого так, Ширл. Спробуєш мене з’єднати з номером 6214?

— З Полом? Його вдома нема. Він в Індіан-Спрінгс. Але, певне, спробую його підловити на базі.

— Добре, спробуй.

— Ану-ну. Слухай, Ллойде, коли зайдеш, тортика мого до кави покуштуєш? Я кожні два-три дні свіженький печу.

— Скоро, Ширлі, — скривившись, відказав Ллойд. Ширлі було сорок років, важила приблизно сто вісімдесят фунтів[166]… і вона поклала око на Ллойда. Через неї його постійно брали на глум, особливо Вітні й Ронні Сайкс. Проте вона була чудовою телефоністкою і творила в мережі Лас-Веґаса справжні дива. Зробити, щоб запрацювали телефони — хоча б найголовніші, — було важливим завданням, на другому місці після електроенергії, але більшість автоматичних перемикачів перегоріли — тож їм довелося повернутися ледь не до еквіваленту коробочок на мотузочках. Також у системі постійно траплялися збої. Ширлі працювала з тим, що було, дивовижно вміло і терпляче навчала решту трьох чи чотирьох операторів.

А також справді пекла гарні торти.

— Дуже скоро, — додав він і подумав, як би це було гарно, коли б до міцного, заокругленого в потрібних місцях тіла Джулі Ловрі додати вміння Ширлі Данбар і її лагідну, незлостиву вдачу.

Її, здається, це задовольнило. На лінії запищало, загуло, разок гулко верескнуло — Ллойдові довелося з гримасою прибрати слухавку далі від вуха. Тоді телефон задзвонив: кілька разів хрипко загарчав.

— Бейлі, база, — промовив голос, від відстані якийсь металевий.

— Це Ллойд, — крикнув він у слухавку. — Пола дай!

— Що поладнати, Ллойде? — спитала Бейлі.

— Пола! Пола Берлсона!

— А, його! Так, він тут якраз сидить, кока-колу п’є.

Запала тиша — Ллойд уже подумав, що зв’язок обірвався — і тут слухавку взяв Пол.

— Тут доведеться кричати, Поле. Зв’язок галімий, — Ллойд не був певен, що Полові Берлсону стане голосу кричати. То був маленький, худенький чоловічок у товстих окулярах, дехто прозивав його містером Крутим, бо той уперто носив костюм-трійку навіть у найтяжчій сухій спеці Веґаса. Але Пол чудово виконував роль інформатора, і Флеґґ колись, охоплений бажанням мислити глобально, казав Ллойдові, що вже у 1991 році Берлсон стане головою таємної поліції. «І та-а-а-ак гарно справлятиметься», — додав Флеґґ, посміхаючись широко й ніжно.

Пол усе-таки зміг говорити трохи голосніше.

— Є в тебе твій список з собою? — спитав Ллойд.

— Так, ми зі Стеном Бейлі саме міркуємо над програмою ротації робочої сили.

— Глянь, будь ласка, є там такий собі Том Каллен?

— Секундочку, — «секундочка» розтяглася на дві чи три хвилини, і Ллойд уже знову замислився, чи не обірвався зв’язок. І тут Пол сказав:

— Так, Том Каллен…