Читати книгу - "Твори. Том 1"

Він підвівся, губи його тремтіли:

— Замовчи, а то я вижену тебе звідси!

— Виженеш звідси… виженеш звідси… — прошепотіла вона. — Ти мене виженеш звідси… ти… ти?

Від гніву їй аж мову одібрало. Аж раптом вся її лють прорвалась, і вона вибухнула:

— Виженеш звідси? Ти, значить, забув, що я від першого ж дня платила за це поменшання? Ах, правда, ти дійсно брав його на себе час од часу. Але хто його найняв? Я… Хто його зберіг?.. Я… І ти хочеш вигнати мене звідси?.. Мовчи, негіднику! Думаєш, я не знаю, як ти вкрав у Мадлен половину Водрекової спадщини? Думаєш, я не знаю, як ти спав із Сюзанною, аби примусити її вийти за тебе заміж?..

Він схопив її за плечі й почав трясти:

— Не смій говорити про неї! Я забороняю тобі!

— Ти спав із нею, я знаю! — крикнула Клотільда.

Він вислухав би від неї не знати що, але ця брехня доводила його до нестями. Істини, які вона кинула йому в обличчя, викликали тільки тремтіння люті в його серці; але цей наклеп на дівчину, що мала стати його дружиною, збуджував у ньому шалене бажання побити її.

— Мовчи… Стережись… Мовчи… — повторював він.

І він тряс її, як трясуть гілку, щоб із неї попадали плоди.

Вона вила, розпатлана, широко роззявивши рота, з божевільними очима:

— Ти спав із нею!

Він випустив її і дав їй такого ляпаса, що вона покотилась до стінки. Та вона обернулась до нього і, підвівшись на руках, ще раз вереснула:

— Ти спав із нею!

Він кинувся на неї, і, підім’вши її під себе, почав лупцювати так, немов бився з чоловіком.

Вона раптом замовкла і застогнала під його ударами. Вона більше не ворушилась. Сховала обличчя в куток між підлогою й стінкою і жалісно скиглила.

Жорж перестав бити її і підвівся. Потім зробив кілька кроків по кімнаті, щоб опанувати себе; йому щось спало на думку, він вийшов до другої кімнати, налив у миску холодної води і намочив собі голову. Далі вимив руки, старанно витираючи пальці, і вернувся глянути, що робить Клотільда.

Вона не ворушилась. Вона й досі лежала долі і тихо плакала.

— Ти скоро перестанеш ревти? — спитав він.

Вона нічого не відповіла. Він стояв посеред кімнати, трохи зніяковілий, трохи засоромлений перед тілом, розпростертим біля його ніг. Раптом він зважився і взяв свій капелюх з каміна:

— До побачення. Ключа віддаси консьєржу, коли будеш готова. Я не збираюсь чекати, поки ти надумаєш підвестися.

Він вийшов, зачинив двері, постукав до консьєржа і сказав:

— Пані ще залишилась. Вона незабаром піде. Перекажіть господареві, що я звільняю квартиру з першого жовтня. Сьогодні у нас шістнадцяте серпня, отже, я не порушую терміну.

І він пішов швидким кроком, бо йому ще треба було купити решту весільних подарунків.

Весілля було призначено на 20 жовтня, після відновлення парламентської сесії. Вінчання мало відбутись у церкві Магдаліни. Розмов про це весілля було багато, хоч до пуття ніхто нічого не знав. Ширились різноманітні чутки. Переказували пошепки, що було й викрадення, але напевне ніхто нічого не знав.

Слуги твердили, що пані Вальтер, яка не розмовляла зі своїм майбутнім зятем, того самого вечора, коли шлюб було вирішено, вирядивши опівночі дочку в монастир, отруїлася з люті.

її принесли в кімнату майже мертвою. Вона, напевно, ніколи вже не одужає. Вона виглядає тепер старою жінкою; її волосся зовсім посивіло; вона вся поринула в релігію і щонеділі причащається.

На початку вересня «Французьке життя» оповістило, що барон Дю Руа де Кантель стає його головним редактором, а пан Вальтер залишає за собою тільки посаду видавця.

Водночас до редакції набрали цілу армію відомих фейлетоністів, хронікерів, політичних редакторів, художників і театральних критиків, переманивши їх за допомогою грошей з великих газет, — старих, могутніх і солідних газет.

Бувалі журналісти, журналісти поважні й шановні, вже не знизували плечима, говорячи про «Французьке життя». Швидкий і цілковитий успіх розвіяв зневагу серйозних літераторів до цієї газети.

Весілля головного редактора було, як то кажуть, «паризькою подією», бо Жорж Дю Руа і Вальтери з деякого часу викликали до себе неабиякий інтерес. Усі ті, про кого пишуть у хроніці, вирішили неодмінно бути присутніми при шлюбній церемонії.

Відбулася ця подія ясного осіннього дня.

З восьмої години ранку всі служителі церкви Магдаліни, що здіймається над Королівською вулицею, стелили на її сходах широкий червоний килим, який привертав до себе увагу перехожих і оповіщав паризький люд, що має відбутись урочиста церемонія.

Службовці, що правились до своїх контор, скромні робітниці, прикажчики крамниць зупинялись, дивилися й думали про те, які величезні гроші витрачають багатії, щоб одружитися.

Близько десятої години перед церквою почали збиратися цікаві. Постоявши кілька хвилин, мабуть, сподіваючись, що вінчання має зараз розпочатись, вони розходилися.

Об одинадцятій годині прибули поліцейські і майже відразу заходилися розганяти натовп, бо люди скупчувалися щохвилини.

Незабаром почали з’являтись перші запрошені, ті, що хотіли захопити кращі місця, аби побачити все. Вони посідали на бічних стільцях уздовж головного притвору.

Потроху сходилися й інші: жінки, що шелестіли своїм шовковим убранням, суворі чоловіки, майже всі лисі; вони ступали з світською коректністю, прибираючи ще поважнішого вигляду в цьому місці.

Церква поволі наповнювалась. Сонячне проміння вливалось крізь величезні відчинені двері й освітлювало перші ряди загфошених та хори, що здавались трохи темними. Вівтар, заставлений свічками, кидав жовте світло, тьмяне й бліде проти яскравого проміння, що вривалося крізь головні двері.

Прибулі вітались, кивали одне одному, збиралися гуртками. Літератори, не такі шанобливі, як світські люди, розмовляли півголосом. Чоловіки розглядали жінок.

Норбер де Варен, шукаючи когось із приятелів, помітив Жака Ріваля, що сидів у середньому ряді, і підійшов до нього.

— Отже, — мовив той, — майбутнє належить пройдисвітам!

Старий, не бувши таким заздрісним, відповів:

— Тим краще для нього. Його кар’єра зроблена.

І вони почали називати один одному присутніх.

— Чи не знаєте ви, що сталося з його дружиною? — спитав Ріваль.

Поет посміхнувся:

— І так, і ні. Вона живе, як казали мені, дуже самотньо, в Монмартрському кварталі. Але… тут є одне «але»… З якогось часу я читаю в «Пері» політичні статті, страшенно схожі на статті Форестьє і Дю Руа. Вони належать якомусь Жанові Ле Долю, це вродливий, розумний молодик, з тієї ж самої породи, що й наш друг Жорж; він познайомився недавно з його колишньою дружиною. Тож я роблю висновок, що вона любила дебютантів і любитиме їх довіку. Зрештою, вона багата. Водрек і Ларош-Матьє недаремно були близькими друзями її дому.

— Вона