Читати книгу - "Твори. Том 1"

Норбер де Варен відповів;

— Він вінчається в церкві тому, що для церкви він зовсім не був одружений першого разу.

— Як це?

— Наш Любий друг, з байдужості чи з ощадливості вирішив, одружуючись з Мадлен Форестьє, що досить із нього самої лише мерії. Він обійшовся без церковного благословення, а це, за законами нашої святої матері-церкви, є не більше, ніж звичайне співжиття. Через те він з’являється тепер до неї як нежонатий, і вона готує йому всі ті пишні церемонії, які дорого коштуватимуть старому Вальтерові.

Гомін натовпу, чимдалі тіснішого, відлунював під церковним склепінням. Люди розмовляли майже вголос. Роздивлялися знаменитостей, які пишалися, втішаючись цими оглядинами, і демонстрували свої завчені манери, звикнувши виставляти їх на всіх святах, і, на їхню думку, це була своєрідна прикраса, навіть своєрідний витвір мистецтва.

Ріваль вів далі:

— Скажіть, любий мій, — ви ж так часто буваєте у патрона, — чи правда, що пані Вальтер тепер не розмовляє з Дю Руа?

— Правда. Вона нізащо не хотіла віддавати за нього дочку. Але він держав батька у своїх руках за допомогою якихось трупів, похованих, як кажуть, у Марокко. Отож він залякав старого жахливими викриттями. Вальтер згадав про долю Ларош-Матьє і відразу ж поступився. Проте мати, вперта, як усі жінки, заприсяглася, що ніколи більше не озветься ні словом до свого зятя. Вони, справді, кумедно виглядають, коли бувають укупі. Вона скидається на статую, на статую Помсти, а він дуже ніяковіє, хоч і добре тримається, бо вміє володіти собою.

Колеги підходили до них потиснути руки. Чути було уривки політичних розмов. І невиразний, немов шум далекого моря, гомін натовпу, що зібрався перед церквою, вривавсь у двері разом із сонцем, здіймався під склепіння, заглушаючи стриманіший гомін вибраної публіки, що заповнила храм.

Раптом швейцар стукнув три рази об підлогу древком своєї алебарди. Всі присутні обернулись; чути було тільки шелестіння спідниць і грюкіт стільців. У ясному світлі порталу з’явилась наречена об руку з батьком.

Вона все ще скидалась на лялечку, на чарівну біляву лялечку, уквітчану флер-д’оранжем.

Вона на хвилину затрималась на порозі, а коли ступила перший крок у церкву, залунали могутні звуки органа, що оповіщав про вхід молодої своїм гучним металічним голосом.

Сюзанна йшла, похиливши голову, але зовсім не збентежена, а тільки трохи схвильована, мила, чарівна, — мініатюрна лялькова наречена. Жінки всміхалися й перешіптувались, дивлячись, як вона проходить. Чоловіки шепотіли; «Незрівнянна, чудова!» Пан Вальтер ішов з підкресленою гідністю, трохи блідий, окуляри на носі надавали йому поважності.

Позад них ішли дружки, всі чотири в рожевому і всі чотири гарненькі. Вони становили почет цієї лялькової королеви. Шафери, чудово підібрані й схожі один на одного, виступали такою ходою, немов ними керував балетмейстер.

Пані Вальтер ішла за ними об руку з батьком другого свого зятя — з маркізом де Латур-Івеленом, старим паном сімдесяти двох років. Вона насилу тяглася, готова зомліти при кожному кроці вперед. Почувалось, що її ноги мовби прилипають до плит, що вони відмовляються ступати, що серце б’ється в грудях, немов звірятко, яке стрибає, силкуючись вирватись з клітки.

Вона схудла. Сиве волосся ще більш відтіняло блідість її змарнілого обличчя. Вона дивилась просто перед собою, щоб нікого не бачити, щоб не думати ні про що, крім своєї муки.

Потім з’явився Жорж Дю Руа об руку з невідомою старою дамою. Він високо тримав голову, дивився теж перед собою зосередженим і суворим поглядом з-під трохи нахмурених брів. Кінчики його вусів грізно здіймались над верхньою губою. Всі визнали, що він красень. У нього були горді манери, тонкий стан, стрункі ноги. На ньому гарно сидів фрак, прикрашений, немов краплиною крові, маленькою червоною стрічкою ордена Почесного легіону.

Далі простували родичі: Роза об руку з сенатором Ріссо-леном. Вона одружилась півтора місяця тому. Граф де Латур-Івелен вів віконтесу де Персмюр.

Слідом за ними сунув чималий гурт товаришів та приятелів Дю Руа, яких він відрекомендував своїй новій родині — людей, відомих у мішаному паризькому світі, що відразу ж стають близькими приятелями, а при нагоді й далекими родичами багатих вискочок — декласованих дворян, зруйнованих, заплямованих, а часом і жонатих, що гірше за все. Тут були пан де Бельвінь, маркіз де Банжолен, граф і графиня де Равенель, герцог де Раморано, князь Кравалов, кавалер Вальреалі, далі — запрошені Вальтером князь де Герш, герцог і герцогиня де Феррачіні, прекрасна маркіза де Дюн. Кілька родичів пані Вальтер, що теж ішли у цьому гурті, зберігали манірно-провінційний вигляд.

А орган усе ще співав, сповнював величезну будівлю гучними й ритмічними звуками блискучих труб, що немов оповіщають про людську радість і людське горе. Великі вхідні двері зачинили, і в церкві відразу стало темно — так, наче сонце вигнали за двері.

Дю Руа стояв навколішках поряд своєї дружини проти яскраво освітленого вівтаря. Новий єпископ Танжерський, із патерицею в руці, з митрою на голові, вийшов з ризниці, щоб з’єднати їх іменем всевишнього.

Він поставив їм звичайні запитання, обміняв персні, промовив слова, що в’яжуть, як ланцюги, і звернувся до молодого подружжя з проповіддю. Він говорив про вірність — говорив довго й пишномовно. Це був повний високий чоловік, один із тих вродливих прелатів, яким черевце надає величного вигляду.

На звук ридання дехто обернувся. Плакала пані Вальтер, затуливши обличчя руками.

їй довелось скоритися. Що їй було робити? Але з того дня, як вона вигнала з своєї кімнати дочку, що вернулася, вигнала і відмовилась поцілувати; з того дня, як вона тихо сказала Дю Руа, коли він церемонно вклонився, знову з'явившись перед нею: «Ви найпідліший з усіх, кого я знаю; ніколи не озивайтесь до мене, бо я не відповідатиму вам», — з того дня все життя стало для неї суцільною, нестерпною мукою. Вона зненавиділа Сюзанну гострою ненавистю, що складалася з безнадійної пристрасті й болісних ревнощів, дивних ревнощів матері й коханки, — потайних, лютих, пекучих, немов роз’ятрена рана.

І от тепер єпископ вінчає їх — її дочку та її коханця — вінчає в церкві, перед двома тисячами людей і перед нею!

І вона нічого не може сказати. Вона не може перешкодити цьому. Вона не може крикнути: «Але ж він мій, цей чоловік, це мій коханець! Цей шлюб, який ви благословляєте — безчестя!»

Деякі жінки розчулено прошепотіли:

— Як вона зворушена, бідна мати.

Єпископ говорив з пафосом: