Читати книгу - "Твори. Том 1"

Дю Руа слухав його, сп’янілий від гордощів. Це казав йому — саме йому! — прелат римсько-католицької церкви. І він відчував за спиною цілий натовп, натовп знатних осіб, що прийшли сюди заради нього. Йому здавалось: якась сила підштовхує і підносить його. Він ставав одним із володарів землі — він, син бідних селян із Кантеле.

Він раптом уявив їх в убогому шинку, на горбі над широкою руанською долиною, уявив, як вони, його батько й мати, частують своїх односельців. Він послав їм п’ять тисяч франків, коли одержав спадщину графа де Водрека. Тепер він пошле їм п’ятдесят тисяч, і вони куплять собі невеличкий маєток. Вони будуть задоволені й щасливі.

Єпископ кінчив свою промову. Священик у золотій єпіт-рахилі ввійшов в вівтар. І орган знову почав славити молодих.

Часом це були протяжні звуки, гучні, величні, як хвилі, такі сильні й могутні, що, здавалось, вони ось-ось прорвуть покрівлю й розіллються по синьому небу. Ці тремтливі звуки сповнювали всю церкву, проймали трепетом тіла і душі. Потім раптом вони вщухали, і в повітрі бриніли тонкі, бистрі мелодії, торкаючись вуха, немов легкі подуви вітерця; це були коротенькі граціозні пісеньки, що лунали; як спів пташок, ця чарівна музика враз ширилася, знов набирала грізної сили й повноти, немов піщинка, яка перетворювалась у цілий світ.

Потім над схиленими головами залунали людські голоси.

Співали Ворі і Ландек, солісти Опери. Ладан розливав тонкі пахощі, й у вівтарі відбувалась божественна жертва: Ісус Христос сходив за покликом свого священика на землю, щоб освятити тріумф барона Жоржа Дю Руа.

Любий друг, стоячи навколішках біля Сюзанни, схилив голову. В цю мить він почував себе майже віруючим, майже релігійним, сповненим вдячності до божества, що так ущедрило його, що ставилось до нього так прихильно.

І, не знаючи напевне, до кого саме звертається, він дякував йому за свій успіх.

Коли церемонія скінчилась, Дю Руа підвівся і, подавши руку дружині, пройшов до ризниці. І потяглась нескінченна процесія вітальників. Жорж, не тямлячись від радості, уявляв себе королем, якого віншує народ. Він потискував комусь руки, бурмотів слова, що нічого не значили, відповідав на поздоровлення:

— Щиро дякую…

Раптом він помітив пані де Марель — і спогад про всі поцілунки, про всі їхні пестощі, спогад про її милі витівки, про звук її голосу, про смак її губів пойняв його, і в крові закипіло гостре бажання знову володіти нею. Вона була гарна, елегантна з отим своїм хлоп’ячим виглядом та жвавими очима. Жорж подумав: «Яка це все-таки чудова коханка!»

Вона підійшла, трохи боязко, трохи насторожено, і простягла йому руку. Він узяв її й затримав у своїй руці. Тієї ж миті він відчув обережний поклик цих жіночих пальців, той ніжний потиск, що прощає і знову кличе. І сам він тиснув цю маленьку ручку, мовби говорячи: «Я й досі кохаю тебе, я твій!»

їх очі зустрілись — усміхнені, блискучі, повні кохання. Вона шепнула своїм мелодійним голосом:

— До скорого побачення, пане.

— До скорого побачення, пані,— весело відповів він.

І пані де Марель відійшла.

Інші підходили, підштовхували одне одного. Юрба пливла перед Дю Руа потоком. Нарешті вона порідшала. Останні вітальники зникли.

Жорж знову взяв Сюзанну під руку, щоб вийти із церкви. В ній було повнісінько люду, бо всі посідали на свої місця, щоб побачити, як пройде молоде подружжя.

Він ступав поволі, з гідністю, високо піднісши голову, втупивши очі в осяяний сонцем просвіт дерев. Почув, як перебігає по його тілу трепет, той холодний трепет, що його дає безмежне щастя. Він не помічав нікого. Він думав тільки про себе.

Підійшовши до порога, він побачив густий натовп, темний, галасливий натовп, що зібрався тут для нього — для Жоржа Дю Руа. Весь Париж із заздрістю дивився на нього.

Потім, підвівши очі, він угледів там, за площею Згоди, Палату депутатів. І йому здалося, що зараз він одним стрибком переплигне від церкви Магдаліни до дверей Бурбонського палацу.

Він поволі спускався високими сходами між двома рядами глядачів. Але він не бачив їх; його думка линула тепер назад, і перед його засліпленими ясним сонцем очима плив образ пані де Марель, яка поправляла перед дзеркалом свої кучері,— бо в ліжку вони завжди розвивалися у неї на скронях.

Монт-Оріоль

Частина перша

I

Перші відвідувачі лікарні вже прийняли ванну й повагом гуляли парами та поодинці під розлогими деревами понад струмком, що збігав з анвальських пагорбів.

Інші ще тільки приходили з села, поспішаючи до купалень. Містилися ті купальні в двоповерховому будинку, на першому поверсі якого були теплі ванни, а на другому — казино, кафе та більярдна.

Коли доктор Бонфій відкрив у анвальських нетрях велике джерело, назване від його імені «Джерелом Бонфія», кілька місцевих та околишніх землевласників, несміливих гендлярів, надумали поставити тут, серед мальовничої Овернської долини, дикої, а проте веселої, порослої крислатими горіхами та каштанами, просторий будинок, призначений і для лікування, й для розваг; унизу в ньому продавали мінеральну воду, душ та ванни, а вгорі — пиво, лікери та музику.

Обабіч струмка відгородили частину яру і, зробивши парк, без якого не обходиться жоден курорт, проклали три алеї — одну майже пряму і дві покручені, від головного джерела відвели воду і тепер вона вирувала в бетонованій водоймі під солом’яним дахом у кінці першої алеї; доглядала ту водойму незворушно спокійна жінка, яку всі звали просто Марією. Ця тиха овернка, завжди в сліпучо-білому чепчику і широкому, чистому фартусі, що майже зовсім закривав її робочу сукню, неквапно підводилася. Упізнавши, хто йде, знаходила в заскленій шафці-вертушці його склянку і цинковим кухликом на довгій дерев’яній ручці акуратно наливала в неї воду.

Той сумовито посміхався, пив, віддавав склянку, казав: «Дякую, Маріє», — і, повернувшись, йшов собі. А Марія знову сідала на свій стілець і ждала наступного відвідувача. *

А втім, їх було небагато. Анвальський курорт був відкритий для хворих тільки шостий рік, але й тепер їх приїжджало, мабуть, не більше, ніж на початку першого року. Збиралося чоловік п’ятдесят, яких особливо приваблювала краса того краю, чарівність сільця, що потопало серед величезних дерев з товстими покрученими стовбурами, й уславлені міжгір’я в глибині цієї незвичайної долини, що виходила одним кінцем