Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

бік і залишилася в такому положенні, коли труна опинилася на дні ями… Ні поховальники, ні інші цього звичайно ж не загледіли. Та й не могли загледіти, адже віко труни вже було прицвяховане. Але й це ще не все… Почнемо з процедури перезахоронення, на якій — разом із членами офіційної комісії — були присутні 30 чоловік. Серед них, між іншим, радянські — за тодішньою термінологією, — письменники: Юрій Олеша, Михайло Свєтлов, Всеволод Іванов та інші… Ритуал відбувався так. Робітники зняли з могили пам’ятник, кам’яну брилу, що була дещо схожа на трапецію — є така геометрична фігура. На брилі, крім прізвища похованого, були викарбувані слова пророка Єремії: «Гірким словом своїм посміюся» і зображена Голгофа з хрестом, і напис: «Николай Гоголь». І все, цього було досить, що — Микола Гоголь. І на Голгофі він все життя перебував, і ніс свій хрест, і гірким сміхом сміявся… А далі… Осінивши себе хрестами, почали копати. Швидко чи ні — докопалися. До дна ями. І тут — перший сюрприз. Під пам’ятником на дні ями, де мала знаходитись труна, його там… не виявилося. Так, так, панове, добродії — не ви-яви-ло-ося!

— Йой! — вигукнув хтось за столом. — Оце так… штука!

— Справжня штукерія, панове!

— Презагадкова оказія, мосьпане!

Ми — я і троє в сірих одностроях, — теж незчулися, як у нас вихопилося, майже не вживаний нами ніколи вигук пана Магістра:

— Йой!!!

Всі завмерли. Мовчав і Магістр.

— А де ж п-поділася д-домовина? — прошепотів ледь чи не дихаючи мені в потилицю один із трьох незваних мною гостей.

Я стенув плечима і, не повертаючись, кивнув на Магістра на екрані. Мовляв, його слухайте.

— Йой! — ворухнув Магістр білими губами (і все таки: чому вони у нього такі білі?). — Саме так і сталося, панове: труни, вічної домівки письменника у ямі не виявилося. У присутніх на перепохованні — шок! Оце та-ак! Їх ледь не похапав грець! Копачі повилазили з ями, посідали біля неї на перекур… Члени комісії між тим заходилися радитись. Висловлювалися різні версії, припущення, здогадки… Проте ніхто не міг нічого зрозумілого запропонувати — всі висловлювалися про якусь містику… Згадували ману… наслання… Так минуло чи не кілька годин (копачі вже покльовували носами, пригрівшись на сонці). Зрештою, члени комісії зійшлися на тому, що треба… шукати. Труну в ямі. Якої там мов би й не виявилося. Можливо, ще підкопати, висловив хтось пропозицію. Можливо, яму пройшли не до кінця? Себто не до її дна, хоча ґрунт там уже був незайманий, материковий. Ніким не копаний раніше. Так чи інак, копачі спустилися в яму і знову взялися за лопатки… І тут виявилося…

— Що… виявилося? — дружно дихали мені в потилицю троє в сірих одностроях. — Що? Що?

— Цитьте, добродії! — не обертаючись, шикнув я. — Дайте Магістрові сказати.

— Йой! — вигукнув Магістр. — Виявилось, що в могилі був… підкоп!

— Який? — вигукнули ми вчотирьох по сей бік екрана.

— У стіні ями було викопане поглиблення — є такий спосіб захоронення. Не вельми поширений, але є. Ще й до наших днів де-де зберігся. У ямі, в одній із її поздовжних стін робиться підкоп, печерка така на висоту домовини і трохи глибший за її ширину, аби вона в тій печерці відносно вільно вмістилася. У той підкоп, в ту печерку, опустивши в яму труну, і засунули її, а порожню яму, як і годиться, засипали землею. Коли при перезахороненні труну з трудом видобували з підкопу, її смикали сюди й туди, потім виймали з ями, перекошували її то в один бік, то в інший, череп і повернувся на бік…

— Йой! Йой! Йой! — вигукували всі троє позад мене і я теж до них приєднався: — Йой!

— Фактів, що Миколу Васильовича було поховано живим і він, проснувшись, перевернувся в труні, у підкопі могильної ями, ні тоді, ні тепер не було й немає. Та їх і бути не може. Виявлено лише повернутим на бік череп, а скелет лежав на спині. Не на боці, як могло б статися, якби справді відбулася трагедія, а витягнений на спині. Згодом опитали очевидців, які були присутні при перезахороненні у 1931 році і всі вони підтвердили: так, скелет лежав рівно і «спокійно» витягнутим на спині. Хоча череп і справді був повернутим на бік. Ось свідчення скульптора Рамазанова, який робив посмертну маску Гоголя: у небіжчика при похованні вже були присутні явні ознаки розкладу тіла — ховали його на четвертий день по смерті! Тобто живим його не могли поховати. Але ж… — зітхнув Магістр, а з ним разом і всі присутні — і ми в тім числі, — на малюнку, на якому відображений Гоголь у труні перед похованням, видно, що голова його лежить прямо. Малюнок зроблено з натури. Чому ж голова виявилася повернутою на бік? Процитую далі скульптора Рамазанова: «У мене чисто матеріалістичне пояснення. Я — колишній воєнний і неодноразово брав участь в ексгумаціях: мені доводилося відкривати могили. І я бачив, що в більшості поховань люди лежали з повернутими головами. У труні, навіть в дубовій, в першу чергу підгнивають вузькі дошки — боковини. Під тиском грунту віко починає зміщуватися вниз і торкається черепа, що лежить на верхній точці. І голова повертається на бік. Так що пояснення досить просте…»

— Ху-ух, — полегшено перевели подих всі троє позад мене. І я теж до них приєднався: ху-ух!..

— Йой! — між тим на екрані вигукнув Магістр. — Але, як я вже казав, череп міг бути зміщеним ще і внаслідок видобування з могили труни на світ білий. — Її довго й марудно витягували із підкопу, потім з ями. Все могло статися. Не забуваймо, що у мертвих м’язи розслаблені, безвільні, а шийні м’язи вже не тримають голови, що внаслідок цього й повернулася на бік ще під час поховань. А коли її виймали при перезахороненні, череп вже не тримався з тілом, він уже був окремо від шийних хребців, труну смикали, витягуючи, сюди й туди і череп просто відкотився на бік. І — ніякої містики, панове й добродії!