Читати книгу - "Таємна історія Радянського Союзу, Павло Правій"

Проте Юрій Андропов ні на посаді голови КДБ, ні на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС жодного «Нахічеванського клану» не помічав, так само, як «нафтової», «ікряної» «бавовняної» та інших «мафій». Здогадалися, читачу, чому? Правильно: бо Гейдар Алієв був другом і протеже Андропова.

У 1982 році замість того, аби посадити азербайджанського «хана» та його кодло за ґрати, Юрій Володимирович забирає його до Москви, вводить до Політбюро та робить першим заступником голови Ради міністрів СРСР.  9 жовтня 1988 року, уже після відставки Алієва, помічник Горбачова Анатолій Черняєв у своєму щоденнику про масштаби «творчості» Гейдара у справі розкрадань, приписок, хабарів та корупції написав так: «Потім нагадав про справу Алієва. Копаємо, каже, і справа начебто виходить чистіша за рашидівську» [232].

А ось справа «Мосміськторгу», за якою було розстріляно знаменитого директора московського гастроному «Єлісеєвський» Юрія Соколова. Він збагатився на три мільйони рублів. І теж помер би від старості у розкоші, маючи високих покровителів. Але, на біду, його другом був 1-й секретар Московського міського комітету КПРС, «людина Брежнєва» Віктор Гришин, який був конкурентом Андропова на успадкування влади від Леоніда Ілліча. А нам про героїчно-патріотичного Андропова розповідають. Серед старих «стукачів» та «сексотів» його образ досі у світлому ореолі, він одразу за Дзержинським йде.

Перечитуєш оте все і стає дико: до чого країну довели. І як можна ностальгувати за таким? Гаразд, у ті часи про рашидових-медунових-андропових-шеварнадзе-соколових-алієвих в газетах не писали. Але зараз уся ця інформація на поверхні – бери, вивчай, роби висновки. Але для багатьох СРСР досі залишається «світлим минулим», де «порядок і закон був»…Тепер ще кілька слів про наведення Андроповим «ладу» щодо трудової дисципліни. У 1983 році країну струсонули небачені облави. Ні, людей ловили не для того, аби відправити будувати Байкало-Амурську магістраль, або рити черговий канал. Це так за наказом Андропова боролися з порушеннями трудової дисципліни. Мовляв, люди вирішують свої справи у робочий час, тому й економіка валиться.

Про 4 мільярди Рашидова та не менші мільярди Алієва, звісно, не згадували. Натомість для будь-якої психічно нормальної людини зрозуміло, що рейдами по лазнях, магазинах та кінотеатрах такому горю не допоможеш. І що не репресіями з «прогулами» треба було боряться. Що «прогули» є наслідком радянського розгардіяшу. Чому жінка «прогулює» роботу, сидячи у перукарні? Бо її робочий день з 9 до 17 години, і перукарня працює з 9 до 17. У жінки вихідні субота та неділя, і в перукарні – теж.

 Якби жінка не  працювала – проблем би не було. Проте мало хто з радянських чоловіків, з огляду на рівень їхньої зарплатні, міг гідно утримувати дружину та дітей, тому жінки змушені були йти на роботу і перукарня перетворювалася на проблему. По магазинах замість роботи люди теж бігали не від гарного життя: в країні суцільний дефіцит товарів, щось «викидали» на прилавки саме вдень і до вечора туалетний папір, курей та костомахи, що їх називали «м’ясом», розбирали.

Якби товару було вдосталь – не було би проблеми із «прогулами». Або лазня. Тим, хто ловив нещасних мужиків, не зрозуміти їхніх проблем: у той час купа народу не мала ванних удома. Добре, якщо на роботі є душова, а якщо ні? Тому й бігали у лазню у робочий час, бо на вихідні не протовпишся. Комусь ці мої розповіді можуть видатися дрібницями, не вартими згадки у книзі.

Та насправді усе складається з подібних дрібниць, як годинник з мікроскопічних деталей. Якщо вони усі виготовлені як слід і правильно зібрані – маємо єдиний чіткий механізм. Якщо ж вони браковані й стулені сяк-так, то такий годинник краще на металобрухт здати. Тому походи міліцейських патрулів по громадських лазнях були для Радянського Союзу початку 80-х наче мертвому припарка. Системні внутрішні проблеми множилися на проблеми зовнішні. Афганська авантюра коштувала СРСР дуже дорого, у прямому й переносному значенні. Щорічно на цю війну та супутні з нею витрати з державного бюджету витікало від 2 до 3 мільярдів рублів. Поки трималися високі ціни на нафту, держава ще могла собі дозволити такі витрати. Свого піку вартість нафти сягнула на 1 січня 1981 року – 37,1 долари за барель.

Далі почалося падіння:

1982 рік – 33,57;

1983 рік – 29,31;

1984 рік – 28,88.

На момент приходу до влади останнього генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачова (1986 рік) нафта вже коштувала 13,93 долари. І паралельно з цим процесом почалося зростання зовнішнього боргу.

Якщо у 1982 році він складав 5 мільярдів доларів, то «…у 1984 році зовнішній борг СРСР виріс до 15 мільярдів доларів, тобто відразу втричі. Через 2 роки він роздувся до 30 мільярдів, а до 1989 му – до 50 мільярдів доларів. До кінця життя радянської держави зобов’язання Москви перед зарубіжними кредиторами досягли 100 мільярдів доларів» [233].

Гонка озброєнь, в т. ч. космічні військові програми, мов важезне ковадло, давили на груди радянській економіці, не даючи дихати. Але саме Андропов з Устиновим та «містером “ні”» – Андрієм Громиком були винуватцями того, що зрештою президент США Рональд Рейган 8 березня 1983 року оголосив СССР «імперією зла», після чого анонсував програму «Стратегічної оборонної ініціативи», які вкупі з обвалом цін на нафту протягом трьох наступних років добили СРСР так, що Горбачов помчав у Рейк’явік. У 1979 році ця «трійця» спровокувала кризу не лише вторгненням у Афганістан, але й заміною ракет Р-12 та Р-14, націлених на Європу, більш новими РСД-10.

У відповідь американці прийняли рішення про заміну власних ракет «Першинг-1» у Європі, які програвали новітній радянські ракеті, на «Першинг-2» та крилаті «Томагавки», що і відбулося саме у 1983 році.Власне, за своїми політичними поглядами Андропов належав до ортодоксів. Він був послідовним «сталіністом», душителем усього прогресивного, зокрема й у країнах «соціалістичного табору» і послідовним противником США та НАТО. Що, зрештою й призвело до краху всієї системи.

Та