Читати книгу - "Лисиця для Альфи, Вікторія Стужева"

Ми зайшли в будинок, і я швидко запхнула його у ванну. Давши свій сірий махровий халат, почала розпитувати, якого хріна він тут робить.

- Ну і які будуть виправдання? - запитала я.

- Ти моя справжня пара, сьогодні повний місяць і мій вовк тягнеться до тебе. І відповім одразу на твоє друге запитання, кров у мене через те, що інстинкт спарювання я заміщав інстинктом мисливця. Кров не моя.

- Після цього, забудь про поцілунки зі мною. - зі смішною гримасою відповіла я.

- Ага, щас! - протестував він.

- Ну, і що ми збираємося робити?

- Хмм, знімай труси, покажу. - з хтивим поглядом відповів Адам.

- Усе в наступному житті.

- Ох, я б так не зарікався, Алекса, -  і його очі стали червоними.

- Упс...- тільки встигла прошепотіти я, як потім почалися немислимі тортури.

~4 хвилини потому~

Я з дикими криками бігаю по всьому саду, спотикаючись об кожен пеньок, а Адам біжить за мною.

Він знову перетворився на вовка. Очі червоні, шерсть густа і чорна, ікла величезні. Такого жаху я в житті ще не відчувала як зараз.

Я встигаю добігти до першого величезного дерева і сховатися за ним. Зі скаженим пульсом і задишкою я стояла і думала, чи знайде він мене. Адже сторона то темна, ніч на вулиці. Не минуло й трьох хвилин, як ця сволота мене знайшла. З дикою швидкістю він накинувся на мене і повалив на землю. На щастя, там була м'яка трава, інакше б з його вагою хтось точно сьогодні переламав би собі кістки.

Наді мною знову нависав величезний чорний вовк, який злісно вискалив пащу.

- Ну все перестань! Я так більше не граю. - говорила я. Тому, що страх усередині мене почав зароджуватися.

Вовк так само вискалював пащу, тепер уже навіть гарчати почав. Мені стало не по собі.

- Адам! Припини, мені страшно! Придурок, повертайся у зворотну форму! - кричала я.

І в цю ж секунду наді мною нависав уже м'язистий і голий Адам. Ну окей, цей вигляд у сто разів кращий за його ікла.

І тут по всьому саду пролунав гучний сміх. Він іржав придурок! У той час коли я так злякалася!

- А ну злізь із мене! - сказала я, і спробувала його зіштовхнути з себе.

Але все марно.

- Ти така мила, коли злишся. - неначе спеціально бісив мене, не звертаючи уваги на мої спроби зіштовхнути його, і погладив кінчиками пальців мене по щоці. А пізніше і зовсім поцілував. Мабуть, щоб я заткнулася. Поцілунок був ніжний і водночас пристрасний.

Усе таки як не крути, але наявність "істинної пари" впливає і на мене. За цей короткий проміжок часу, я так до нього звикла, здається я навіть люблю його, хоч він і дурень, мій дурень...