Читати книгу - "Клавка"

— Я пишу прозу. Сучасну прозу.

— Сучасну? Це як? — Клавка помітила, як ліва рука Глухенького почала трястись і він автоматично сховав її під стіл.

— Методом соціалістичного реалізму! — відбарабанив Баратинський.

— Цікаво, юначе, а що ви розумієте під методом соціалістичного реалізму? — Іван Порфирович хвилювався, і це стурбувало Олечку, вона поклала руку йому на коліно.

— Що я розумію? Іване Прокоповичу…

— Порфировичу… — підказали йому Клавка з Єлизаветою Петрівною.

— Іване Порфировичу, розуміє Комуністична партія. Розуміють товариші Сталін, Молотов і Жданов! А я лише вчуся у них і намагаюсь іти по дорозі, яку вони проклали!

І він знову посміхнувся на всі тридцять два зуби, обвівши зухвалим поглядом (бачите, який я молодець!) присутніх. Клавці той погляд не сподобався, і вона опустила очі.

У кімнаті запанувала пауза.

Баратинський з награним здивуванням обвів присутніх поглядом:

— Я сподіваюся, всі в цій кімнаті опрацювали матеріали минулорічного Пленуму ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленінград»?

«Всі в цій кімнаті!» — ця фраза зачепила всіх за живе.

Ще не встиг оселитися, а вже починає повчання.

«Хай би він не продовжував! Нехай би він промовчав!» — у душі зверталася невідомо до кого Клавка. Їй так хотілося, щоб він справив на всіх, в тому числі на неї, позитивне враження.

— «Сила радянської літератури, найпередовішої літератури в світі, полягає в тому, що вона є літературою, в якої немає і не може бути інших інтересів, крім інтересів народу, інтересів держави», — процитував він напам’ять текст постанови, а оскільки напружена тиша не порушувалася, продовжив: — «Завдання радянської літератури полягає в тому, щоб допомогти державі правильно виховати молодь, відповісти на її запити, виховати нове покоління бадьорим, віруючим у свою справу…».

Всі звернули увагу на слово «віруючим» і посміхнулись, але, про всяк випадок, кожен — у свою тарілку.

— «…виховати нове покоління, яке віритиме в свою справу…» — сказала Єлизавета Петрівна.

— Що? — не зрозумів Баратинський.

— Ви неправильно переклали текст партійного документа, Борисе Андрійовичу! — делікатно, проте не без іронії, зауважила Єлизавета Петрівна. — Слово «віруючий» має в українській мові інше значення, яке не дуже пасує до постанови Центрального комітету. Будьте обережні надалі, — в її голосі зазвучала псевдосестринська нотка. — Адже наступного разу вам може трапитися не така доброзичлива компанія, як ми…

Баратинський вирячив очі, Іван Порфирович почав сміятися, проте сильно закашлявся і, щоб не шкодити апетиту присутніх, виліз із-за столу. Підійшов до вікна, за яким стояв крислатий клен, і відкашлявся там.

— О! — зрадів він. — На клені почервоніло кілька листочків… Як швидко літо минуло… Скоро у вас, Єлизавето Петрівно, буде пожежа за вікном, а ви примусу боїтеся! — пожартував він.

Всі, крім старшого лейтенанта, розсміялися, а той перетравлював сказане Єлизаветою Петрівною.

Тим часом Іван Порфирович, дивлячись замріяно через вікно, продовжив:

— Оце вічні цінності, які варті літературного пера! Природа, любов, сім’я… І нічого обивательського, як тепер прийнято вважати, я в цьому не бачу…

— Ой, Іване Порфировичу, не наговорюйте на себе, — сказала Єлизавета Петрівна, спрямувавши речення не стільки сусідові, скільки новому гостю. — Ваша полум’яна поезія надихає нове покоління будівників соціалізму! — додала вона.

Єлизавета Петрівна була з Іваном Порфировичем на «ти», проте в певних ситуаціях, особливо при чужих, вони могли звертатися одне до одного і більш офіційно.

У кімнату зайшла Мотя із загорненою в рушник каструлею, яка пахла щойно звареною картоплею в мундирах. Баратинський зиркнув на дівчину, як на порожнє місце.

Олечка заметушилася, щоб звільнити місце для каструлі.

— Дощечку, дощечку подай! — наказала вона племінниці. — Щоб не було сліду на столі від гарячого!

Вона взяла в руки ароматний баняк, поставила його посередині столу і подала гостеві першу картоплину.

— Пригощайтеся, Борисе Андрійовичу, це — просто з села. В цьому році картопля вродила! Одна в одну! Як булка!

Той оживився:

— «Як булка», це — як?

— Це значить розсипчаста…

Баратинський почав здирати з гарячої картоплини шкірку, обпік пальця і став на нього дмухати. І щось у цьому було зворушливе, неначе й не було на ньому військової форми з погонами старшого лейтенанта і медалями. Неначе це був несерйозний хлопчисько. Він не просто їв картоплю, він ласував нею.

Клавка мимоволі замилувалася ним.

Тим часом дискусія Єлизавети Петрівни й Івана Порфировича перекинулася на мовні питання.

— Лізо, от ти весь час захищаєш Малишка, от скажи мені: як український поет, що поважає себе, міг написати «за Ірпенем скриплять состави», який це несмак, яке засмічення мови! В жодному правописі, в жодному словнику немає такого слова!

— Іване Порфировичу! — сплеснула руками Єлизавета Петрівна. — Який же ти пурист, їй-бо! Зрозумій, Малишко ставиться до мови не як до набору слів у правописі чи словнику, а як до живої матерії, як до живого організму! Слово, що перебуває в обігу усної мови, має таке саме право на життя, як і те, що записане в словнику. Знаєте, як кпинили над Грінченком деякі представники української інтелігенції…

Прохорова обернулась, зиркнула на спину Баратинського і відразу виправилася:

— …української буржуазної інтелігенції, мовляв, він друкує маловживані слова, мовляв, хіба можна ними користуватись?.. Але словник на те й словник, щоб фіксувати все… Все, що є в усній мові. Зараз трохи оклигаємо після війни, і наші вчені…

Вона знову зиркнула на гостя. А той начебто нічого не чув — був захоплений своєю картоплиною.

— …наші вчені, наші славні представники ідеологічного фронту… візьмуться за новий тлумачний словник, і, можливо, слово «состав» уже там буде, бо його вживає народ, так говорять у селі. А село, ви знаєте, джерело нашої мови… Щодо Малишка, то він — великий експериментатор. Письменники такими і мусять бути. Хто, як не вони, має право експериментувати з мовою? І навіть якщо якась словесна новинка не приживеться в літературній мові, вона все одно матиме цінність як письменницький експеримент… От яким би ти словом замінив «состави»?

Іван Порфирович замислився. А за столом несподівано розреготався Борис Андрійович.

— Гарне запитання! — сказав він, не обертаючись.

Отже, насправді він слухав.

Клавка спостерігала, як він їсть. Він був гранично акуратний: по маленькому шматочку насолоджувався картоплею і, незважаючи на те, що в каструлі було ще багатенько картоплин, відмовлявся від припрошувань Олечки взяти ще, тихенько пояснюючи: «Всім має вистачити!»

Тим часом Глухенький шукав відповідь на запитання Єлизавети Петрівни.

— Ну, залізничний состав — це ж, по суті, поїзд… або… потяг…

— От бачиш, Іване Порфировичу, ти сказав «поїзд» і «потяг». А що це за слова? Одне прийшло з російської мови, інше — з