Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

– Слушно, – замислився Олесь, наливаючи кисляку та з відразою його сьорбаючи. – Але тоді тобі треба вдягнути на себе білий мішок, підперезатися конопляною мотузкою й постійно бурмотати під ніс молитви. Ти хоч «Отче наш» знаєш, дикунко?

Олесь уже пригнув шию, чекаючи, що цього разу в нього полетить макітра, але нічого такого не сталося. Натомість Рутині очі загорілися ще сильніше.

– Та-ак, молитви! Тут скрізь мають бути ікони та молитви! – аж підскочила вона.

Рута вигребла з печі вуглика й просто на бурій від часу стіні почала виводити слова.

– «Отче наш! Єже єсі на нєбєсі….» – прочитав Олесь, і присвиснув: – Ого! Ти вмієш писати?

– Понаписую на стінах молитви, поставлю нові образи в сінях та на покутті, бо та стара, певно, геть зовсім протрухла, – дівчина вдала, що не помітила вражене обличчя Олеся. – Люди мають бачити те, що їм захочеться бачити. Брехнею можна приховати від людей ще більш неймовірну правду…

Настуня тихенько встала з-за столу. Вона нишком зняла з шиї свій натільний хрестик і обережно приклала його до плеча Рути.

– Що це ти робиш, мала?

– Перевіряю, – ніяково відповіла Настуня. – Але… якщо ти відьма, чому тебе не обпалює хрест, і ти не молишся, із-заду наперед слова вимовляючи?

– Ото дурна! Бо я не служу Дияволу, як полюбляють казати люди, – огризнулася Рута.

– А кому ти служиш?

Рута не відповіла. Чи служила вона богам? Колись молилася Ісусу Христу, потім Велесу й Даждьбогу. Але хіба вона їм служила?

Слова хотіли зірватися з її вуст, але так і лишилися несказаними. Рута відвернулася й мовчки почала витирати від пилу облуплені полумиски.

Благовісника[15]

Весна набирала обертів. Хмари на небі з'являлися все рідше, а раннє сонячне проміння, відбиваючись від церковних куполів, розсіювало повсюди Світ Божий. Дзвони, що били в усіх храмах, кликали людей на службу Благовісника. Але старі люди знали, що той Благовісник не хто інший як Перун, володар блискавки й грому. Що сонце на Перунів день «грає», а дівчата співають тому сонцю веснянки, умиваються зранку «на красу» із проліском у мисці та топчуть ряст на довге життя.

Знав про те й Захар. Сам кидав сьогодні до схід сонця під ноги матері ряст. А зараз ішов до церкви обабіч свої старої, яка згорблено швендяла попереду всіх, щоб зарані дістатися майдану й дізнатися всі останні побрехеньки.

Їхня церква, Успіння Богородиці Пирогощі, розмістилася біля підніжжя гори. Вона гостинно відчиняла двері прочанам – сюди сходився потік ледь не з усього торгового Подолу. Люди віталися, ґречно кланялися, розпитуючи про здоров'я, і тихенько перешіптувалися, розповідаючи останні новини про бурмістра, його жінку та всіх навколишніх сусідів.

– Захаре, коли ти вже прийдеш до нас свататися? – почувся з-за спини життєрадісний голос Райки, матері Феді.

Сама Федя стояла трохи осторонь, заливаючись багрянцем під колір своєї хустки, вдаючи, що нічого не чує.

– Скоро, тітко Раїсо, скоро, – весело відповів він. – От тільки на весілля зароблю!

Він упевнено підійшов до Феді й узяв її за рукав.

– Я вже давно цю красуню для себе приглядів, – із ніжністю в голосі сказав Захар, зазираючи дівчині в очі. – Тож, як не шкода таку ягідку з дому відпускати, то готуйте придане!

Матері лише посміхнулися. Вони теж уже давно змовилися й тепер лише терпляче чекали, поки Захар, що працював підмайстром у чинбаря[16], назбирає достатньо грошей на весілля. Жінки вже півсотні разів уявляли собі, чи то пак – обговорювали в купі, і весільний бенкет, і шати нареченої, і чим прикрашатимуть бричку, і в якій церкві вінчатимуть дітей, а в якій хреститимуть онуків, названих на честь дідів-прадідів.

– Та що там казать! Наша Федя буде найгарнішою нареченою, яку в Києві тільки й бачили! – вигукнула Ярина, Захарова мати. – Але зараз, Райко, я скажу тобі щось, від чого ти просто упадеш! Хай мене Бог покарає, коли брешу!

Молодиця недовірливо повела сивіючою бровою.

– Що ж це має бути за новина, від якої я повинна впасти?

– Я чула, що старець Никодим звівся на ноги тиждень тому!

– Не може бути! Він же два літа вже з печі не вставав! – ледь не вигукнула Райка.

– Та божуся тобі, що свята правда! – почала хреститися Ярина. – Але це ти ще не знаєш, хто те чудо сотворив!

– І хто ж, як не Матір Божа чи сам Господь Бог?

– Господь то, Господь, але хтось із плоті й крові до того діла руку приклав. І знаєш, хто? Дочка покійної відьми Агрипини, нехай їй там легенько гикнеться, Рутенія!

– Оте руде марудне дівчисько, що всі Гончарі на коліна поставила? Бодай їй неладно було!

– Тс-с! Що ти кажеш! Гріх, гріх так казати! У неї тепер уселився Дух Святий, і вона людей зціляти стала. Он, Сомка Івана на ноги звела! А у нього ж падуча була… Люди кажуть, що й Лементиху від хвороби кишок вилікувала!

– Та ти що! То вона з чортом знається, а це вже святенниця така зробилася!

– Я й сама не зразу повірила, та хіба люди брехатимуть? Тільки вона, того… не сповна розуму, кажуть!

– Ще б пак, із розуму зійти, таке переживши! Бі-ідна сирітка! – скинула руки догори Райка.

За кілька хвилин біля жінок уже зібралися мало не всі парафіяни. Усі слухали, додавали свої дивовижні історії зцілення, бувальщину й небувальщину, і охали від здивування.

– А ця Рутенія, як малою бігала, у мене постійно любисток для матері брала. У мене такий кущ великий на городі ріс, а у них щось не прижився, – говорила тітка Явдоха з Глибочиці. – Така чемна дівчинка була, ця Рутенія!

– А я їм молоко свіженьке постійно носила! Її мама моєму мужу зуби полікувала та дитину з пропасниці витягла. Вік тепер не забуду!

– А я їй колись човника з дерева змайстрував…

За такими розмовами подоляни й не вчулися, як на площі з'явився отець Никодим попід руку з самою Рутою.

Тиша запанувала навколо. Натовп, затамувавши подих, спостерігав за кожним кроком кульгавого старця в довгій чорній рясі та його супутниці, убраної в білу конопляну робу та з головою закутаної в широкий рантух. Погляд дівчини був зосереджений десь вдалині, нібито вона не бачила, куди йде, але кожен рух її був твердим і упевненим, а обличчя спокійним і сповненим благодаті.

– Вона справді причинна!

– Блаженна!

– Осяяна Святим Духом, одразу видно!

Люди зашепталися й, нахиливши голови в поклоні, утворили живий коридор, через який до церковного порогу