Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

— Попервах думали, що всі умремо через два-три місяці. Так нас полохали. Агітірували їхати. Слава Богу — живі!

— Слава Богу! Слава Богу!

— Ніхто не знає, що на тім світі. Тут лучче... Знакоміше. Як моя мама приказувала: красуєшся, радуєшся і сваволиш.

— Підемо до церкви, помолимося.

— Виїжджали... Взяла землі з маминої могилки в торбинку. Постояла навколюшках: «Прости, що ми тебе покидаємо». Вночі пішла до неї й не боялася. Люди прізвища свої писали на хатах. На колодах. На паркані, на асфальті.

— Собак солдати вбивали. Стріляли. Бах-бах! Після цього не можу чуть, як живе кричить.

— Я тут бригадирствував. Сорок п’ять год... Жалів людей... У Москву на виставку ми свій льон возили, колгосп посилав. Значок звідтам привіз і красну грамоту. Тут до мене зуваженієм: «Василь Миколайович... Наш Миколайович...» А хто я там, на новім місці? Старий дід у капелюші. Тут буду помирать, дак жіночки мені води принесуть, у хаті натоплять. Жалів я людей... Увечері баби йдуть із поля й співають, а я знаю, що вони нічого не получать. Самі палочки на трудодні. А вони співають...

— У селі в нас люде живуть укупі. Одним миром.

— Сниться мені сон, це я вже в городі в сина жила. Сон... Що жду смерті, дожидаюся. І синам наказую: «Повезете мене на наші гробки, хоч п’ять хвилин постійте зо мною коло рідної хати». І зверху бачу, як сини мене туди везуть...

— Хай вона отруєна, з радіяційою, це моя вітцівщина. Нігде ми більш не треба. І птиці своє гніздо миле.

— Докажу... Жила в сина на сьомім поверху, підійду до вікна, гляну вниз і хрищуся. Здається, наче коня чую. Півня... І такий жаль бере... А то своє дворище насню: корову прив’язую й дою, дою... Просинаюся... Не хочу вставать. Я ще там. То тут, то там.

— Удень жили на новім місці, а вночі на батьківщині. Уві сні.

— К зимі ночі довгі, сидимо, бува, й щитаємо: хто вже помер? У городі од нервності й розстройства багато помирало, по сорок-п’ятдесят год — чи це ж пора на смерть? А ми живемо. Молимося щодня Богу, просимо одного — здоров’я.

— Як то кажуть, хто де вродився, там і згодився.

— Мій хазяїн два місяці лежав... Мовчав, не відказував мені. Як зобидився наче. Ходжу по дворі, вернуся: «Батьку, як ти?» Очі тілько на голос зведе, а мені вже легше. Хай би лежав, мовчав, а був у хаті. Коли чоловік умирає, плакать не можна. Переб’єш йому смерть, буде довго трудиться. Я в шафі свічку взяла й до рук йому вклала. Він узяв і дише... Очі, бачу, каламутні... Не плакала... За одне просила: «Передай там привіт нашій донейці й моїй любій мамочці». Молилася, щоб нам укупі... Хто й упросить Бога, а мені він смерти не дав. Живу.

— А я помирать не боюся. Ніхто двічі не живе. І лист облітає, і дерево падає.

— Молодиці, не плачте! У передовиках усі годи ходили. Стахановки. Сталіна пережили. Войну! Якби не сміялись да не тішились, то давно би повісились. Знацця, гомонять дві чорнобильські жінці. Одна: «Чула, у нас тепера у всіх білокров’я?» Друга: «Єрунда! Я вчора пальця порізала, дак кров текла червона».

— У ріднім краю, як в раю. А на чужині й сонце не так світить.

— А моя мама колись мене навчила, що возьми іконку да й переверни її, щоб вона так три дні провисіла. Дак де б не була, безпремінно додому вернешся. У мене було дві корови, п’ятеро свиней, гуси, кури. Собака. Голову в руки схоплю й ходжу по саду. А яблук же, яблук скільки! Пропало все, тьху, пропало!

— Помила хату, піч побілила... Треба оставить хліб на столі й сіль, миску й три ложечки. Стільки ложок, скільки душ у хаті... Все, щоб вернуться...

— А гребінці в курей були чорні, не червоні. Радіяція. І сир не вдавався. Місяць жили без сиру. Молоко не скисало, в порошок зверталося, білий порошок. Радіяція...

— Ця радіяція в мене на вгороді була. Город весь побілів, білейкий-білейкий, мов чимсь посиланий. Кавалочками якимись... Я думала, може, з лісу чогось нанесло. Вітер насипав.

— Не хотіли ми їхать. Ой не хотіли! Дядьки випивши. Під колеса кидались. Начальство ходило по хатах і кожного вговорювало. Наказ: «Майна не брать!»

— Худоба три дні не поєна. Не годована. На убой! Приїхав кореспондент із газети: «Як настроєніє? Як діла?» П’яні доярки його трохи не вбили.

— Голова з солдатами крутяться круг меї хати... Полохають: «Виходь, а то підпалимо! Анум сюди каністру з бензином!» Забігала — то рушника вхоплю, то подушку...

— От ви скажіть по науці, як дєйствує та радіяція? Кажіть правду, нам все одно скоро помирать.

— А що ви думаєте, в Мінську її нема, раз вона невидима?

— Привіз онук песика... Назвали Радій, бо живемо в ра-діяції. І де той мій Радій подівся, то все при ногах? Боюсь, побіжить за село, вовки з’їдять. Буду сама.

— А в війну цілу ніч орудія стукають-стукають. Тнуть-тнуть. Ми земляночку в лісі видовбали. Бомблять і бомблять. Усе чисто спалили, сказати б хати, а то й город, і вишеньки погоріли.

Тільки б війни не було... Як я її боюся!

— В армянського радіо питають: «Чи можна їсти чорнобильські яблука?» Відповідь: «Можна, тільки недогризки глибоко в землю закопувать». Друге питання: «Скільки буде сім помножить на сім?» Відповідь: «Та тобі всяк чорнобилець на пальцях пощитає». Ха-ха-ха...

— Дали нам новий домок. Кам’яний. Дак, повірите, за сім год ні одного цвяха не забили. Чужина! Все чуже. Мій хазяїн плакав і плакав. Тиждень робить у колгоспі на тракторі, жде неділі, а в неділю ляже до стіни й плаче.

— Більш нас ніхто не одурить, нікуди ми зі свого місця не рушимося. Магазину нема, лікарні нема. Світла нема. Сидимо при карасіновій лампі да при скіпці. А нам добре! Ми — вдома.

— У городі невістка ходила за мною по квартирі зі стиркою й витирала — ручку одвірню, стільця... А все за мої гроші купляне, вся мебля й машина «Жигулі». Гроші кончились — і не треба мами.

— Гроші наші діти забрали. А що