Читати книгу - "Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі"

Зі злістю висмикую руки та прямую до кухні. Громовенко не зважає на мої слова. Його не цікавить нічого, крім своїх бажань. Знайшов ляльку, якою можна керувати й грається зі мною. Якби він хоч пояснив, чому зник два роки тому, то було б не так гірко. Сідаю за стіл та беру до рук бутерброд. Їсти взагалі не хочеться, проте вдаю, що мене не зачепила його поведінка. Він сідає навпроти та розпочинає безтурботну розмову. Згадує вчорашнє святкування, розповідає про гостей і поводиться так, наче не було нашої розмови години тому.
Лук’ян відвозить мене на пари. Я виходжу з авто й сухо повідомляю:
— Після заняття я піду в бібліотеку. Крім того, що я розважаю зарозумілого багатія, мені ще вчитися потрібно. Зателефоную, коли звільнюся.
Щоб не чути заперечень, швидко зачиняю двері. Після пар йду в кафе, обідаю та й справді відвідую бібліотеку. Ховаюся за купою книг і можу привести думки до ладу. Лук’ян не телефонує, тільки пише смс. Я відписую, оскільки ігнорувати не наважуюся. Не хочеться, щоб після всього він звинуватив мене у недотриманні угоди. Мені подобається його увага. Здається, не минуло два роки й ми знову зустрічаємося. Реальність тисне на груди та змушує дивитися на все тверезо. Мені не слід прив’язуватися до Лук’яна чи забувати, що він зробив. Через кілька днів я піду від нього й ми більше не побачимося.
Ввечері телефонує Лук’ян. Я підіймаю телефон та тихо шепочу:
— Алло!
— Повчилася? Вже пізно. Виходи, Сірий тебе чекає.
Закутками душі проноситься розчарування. Хотілося, щоб мене зустрів Лук’ян. Швидко відкидаю цю думку. Мене й так тягне до Громовенка. Чим менше часу я з ним проводитиму, тим краще для мене. Я неохоче віддаю книги та виходжу з бібліотеки. Впізнаю чорний позашляховик й сідаю на переднє сидіння. Сірий невдоволено зиркає на мене, але мовчить. Авто рушає з місця. Я наважуюся поцікавитися:
— Куди ми їдемо?
— Шеф казав доставити тебе до квартири.
Отже, сьогодні ресторану не буде. Мабуть, Лук’ян вирішив більше не виходити зі мною між люди. Надворі починає падати дощ. Невеликий, широкими краплями ляпає по склу. Їдемо далі й він посилюється. До будинку приїжджаємо швидше, ніж мені хотілося б. Не поспішаю виходити з авто:
— Лук’ян вдома? У мене ключів немає.
— Дома. Йди, я скажу, що ми уже приїхали.
Сірий тягнеться до телефону. Я виходжу з автомобіля та біжу до під’їзду. Ховаюся від дощу й підіймаюся до квартири ліфтом. Не знаю, чого бажаю більше: побачити Лук’яна чи, щоб чоловіка не було вдома. Його присутність негативно впливає на мене. Сама не помічаю в яку мить, я починаю сумувати за ним. Повільно йду до квартири та не наважуюся натиснути на дзвінок. Відтягуючи неминуче, топчуся біля дверей. Вони відчиняються і на порозі стоїть Лук’ян. Чорна сорочка йому личить. Він стає вбік, пропускаючи мене всередину:
— Ти що боїшся заходити?
— Звісно ні, я просто витирала взуття об килимок, — проходжу в коридор та знімаю черевики. Куртку вішаю на вішак і відчуваю гарячу долоню на своїй талії:
— Проходь на кухню. Тебе чекає вечеря.
— Я ще руки не помила, – хапаюся за це, наче за останню соломинку. Його дотик п’янить, а мені потрібно зберігати ясність розуму. Чоловік хитає головою:
— Тобі не потрібно. Я тебе нагодую.
Мені зовсім не подобається почуте. Насторожує, хвилює та породжує непристойні фантазії. Я сідаю за порожній стіл. Не знаю, чим Лук’ян задумав мене годувати, але не бачу нічого їстівного. Він заходить слідом. Помічаю у його руках пов’язку, а на обличчі хитру посмішку:
— Ми пограємо в одну гру, — від цих слів, моєю спиною пробігся вогонь. Стає страшно. Не уявляю, які збочення може вигадати Лук’ян. Я хитаю головою:
— Ми надто дорослі для ігор.
— Це доросла гра.
Чоловік стає позаду та одягає мені на очі пов’язку. Одразу занурююсь у темряву. Прислухаюся до звуків. Чую як у холодильнику відчиняються двері. А потім — у мікрохвильовці. Лук’ян щось ставить на стіл й озвучує правила гри:
— Я тебе годуватиму. Твоє завдання відгадати, що саме ти їсиш. Якщо відгадаєш — я тебе цілую, а якщо ні, то ти знімаєш одну деталь одягу.
Обурення пронеслося у моїй голові. От, хитрий лис! Надумав мене роздягнути і поцілувати. Я стискаю руки в кулаки.
— Протестую! В обох випадках я залишаюся у програші.
— Де тут програш? — у голосі Лук’яна відчувається насмішка, — поцілунки — це приємно, а відсутність одягу збільшує площу для поцілунків. Ще й поїш заразом.