Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

За кількостю поля найбільший багач – це Гнатів Гринько, але нехай вони підуть до його хати і подивляться на це багатство. В хаті навіть ліжка нема.

До опівночі родина Гринька не спала. Жінки плакали. Гринько дорікав тещі, що через її пенсію вони стали багачами, оскільки вона гроші затискала, щоб все нове і нове поле купувати. Чвертку купили в Мальчички, чвертку у Федчишина ще перед самою війною. Йому ще не все виплатили, тай напозичали і в Чорних і в Грицика. Самі недоїдали, все складали на поле, а тепер маєш. За нього треба все кидати і їхати в Сибір, і дитину туди везти. – "Ні, Яків туди не поїде, бо там ми всі загинемо", – сказав Гринько. – "Без сина я нікуди не поїду", – авторитетно заявила мама. Довго її переконували і під кінець вирішили, що в Сибір їде тільки Гринько з тещею, а Марина разом з Яковом іде в Довге до цьотки Марини і будуть там доти, доки не відїде останній етап з коминками до Сибіру (коминки на вагонах були змонтовані при металевих печах "буржуйках" для витяжки диму).

Село в напрузі спостерігало за залізничною станцією. Чергували вдень і вночі, слідкували, чи не появилися товарні вагони з коминками. Ніхто не знав, чи його родина внесена до списку на депортацію. Більшість сімей сушили сухарі, дітей розсилали на сусідні села. Ночами молилися, щоб Бог зберіг сім'ю від Сибіру. Слово "Сибір" стало страховищем гіршим від хвороби та смерті. Воно асиціювалося з пеклом, тим більше, що конвоїри при депортації носили шапки з одним рогом. Селяни своїм розумом дійшли висновку, що звичайні чорти мають два роги, а теперішні з одним рогом – мабуть їх начальники. Тепер це викличе усмішку. Тоді було не до сміху, бо сім'ю забирали з хати з клунками в руках. А все нажите нею і попереднім поколінням залишалося на поталу невідомих людей.

Школа і "Юнацтво" ОУН в селі

Шкільна освіта в Західних областях України в період польської окупації відрізнялася від освіти, яку почала вводити Радянська влада. Навчання в школах Польщі тривало 12 років: чотири роки початкової школи і вісім класів гімназії. В Совєтському Союзі були тільки школи з 10-тирічним навчанням. Щоб сумістити учнів 12-тирічного навчання з 10-тирічним, Міністерство освіти у 1939 році ввело закон, згідно з яким учнів, що перейшли до 8-ої гімназійної класи, повернули до 10-го класу. Для тих, що мали йти в перший клас, створили нульовий клас.

В Деренівці працювала 4-ох класна школа, у Янові (Долині) – 7-микласна. Більшість дітей села кінчали тільки 4 класи, хоч у останньому класі вимушені були вчитися при польській окупації 3 роки. При Польщі у Янові з Деренівки вчилося (у 1938-39р.р.) двоє учнів – Сокаль Григорій і Шкугра Яків. Вони і закінчили там 5-й клас. У зв'язку з новою системою освіти їх перевели у 1939 році знову до 5-го класу. Та одночасно з 4-го класу Деренівської школи перевели до Янівської (який парадокс) у 6-й клас Грицишина Михайла, Костюка Григорія, Палія Михайла, Хоміва Григорія і Шкугру Володимира. Муравка Дмитро поступив у 5-й клас.

Поява у Янові 8-ми українських хлопців з Деренівки і початкова політика нової совітської влади на теренах Західної України стали домінуючими чинниками українізації школи. Всі предмети викладалися тільки українською мовою. Директором школи стала Гжицька Наталія. З тюрми, Берези Картузької, прийшов Борис Левицький, який став викладати українську мову і літературу. Пізніше до школи прибули ще два євреї: один з них, Шехнер, почав викладати математику, а другий став агітатором совєтської ідеології. З польських часів залишилися два поляки: Грушевський, який викладав географію, та Лєщинський – вчитель співів і музики. Дух в школі був суто український. Хлопці з Янова випрямили плечі і почали тулитися до деренівських. Часто всі вони залишалися після уроків для обговорення різних проблем, навіть політичних. Цікаво було слухати розповіді Твердохліба Євгена і його сестри Філі. Одного дня, весною 1940 р., деренівські школярі пішки йшли через село Довге до Янівської школи. Минувши міст на річці Серет, хлопці зустріли цілу валку фір. На возах їхали солдати в будьонівках з карабінами, а біля них сиділи цивільні люди з дітьми та великими клунками. Яке у хлопців було здивування, коли на одному возі вони побачили учителя співів Лєщинського та вчителя географії Грушецького з родинами і клунками. Хлопці зупинилися, зняли кашкети. Стояли, як заворожені. Грушецький теж зняв шапку і помахав їм рукою. На третій фірі везли Мендифікову з родиною і клунками. Одною рукою вона махала хлопцям, а другою витирала сльози.

– Чаво роззявіл морду! – закричав старший енкаведист, – іді прочь, а то і вас пріхватім.

Та хлопцям таки вистачило відваги помахати своїм учителям, ніби відчуваючи, що це прощання назавжди. Ольга Кравчук, плачучи, витирала сльози. і шепотіла: "Повезли їх в Сибір". Школярам стало жаль своїх учителів, хоч ще вчора бажали їм зла і співали на перерві: "Алє згіневць мусі, єще поляк русінові чисьціць бути мусі". Школярі враз забули всі кривди, що витворяли поляки та їх виродки українцям у Янові й шапки – будьонівки стали більш ненависними, ніж польські рогатівки. В школі був траур. Ніхто вже польських школярів не дражнив і не перекривляв. Насувалося спільне лихо як для українців, так і для поляків. В той сам час вивезли в Сибір колоністів, яким держава викупила у Козіброцького добрий шмат орної землі, що межував з межами сіл Залав'я, Довге і Деренівка та їх полів. Польська влада раніше заагітувала із західних регіонів Польщі бідних мазурів, видавши їм грошову позику терміном на 20 років і переселивши їх на галицький чорнозем для колонізації "крес всходніх". Таких 7 чи 10 сімей прибуло на землі п. Козіброцького у 1936 році. За позику в банку (тільки для поляків) вони збудували житло на своїх ділянках, господарські приміщення, закупили сільськогосподарський інвентар, коней, корів і почали господарювати. У неділю ходили до костелу у Підгайчики чи до новозбудованого у Залав'ї. Селяни довколишніх сіл їх ігнорували як небажаних зайд. Діти під впливом батьків просто їх ненавиділи. Про контакти між ними не могло бути й мови. І ось, як грім з ясного неба – їх всіх везуть на залізничний вокзал з майном, яке три роки тому привезли на нову батьківщину. Приїхали сюди в пасажирських вагонах, а від'їжджають у телятниках.

Ніхто тут, крім підгаєцьких поляків, за ними не жалкував. "А хто вас сюди просив"? – говорили їм вслід селяни.

До Деренівської школи прислали молоденьку вчительку початкових класів Ярославу Борачок. Громада впорядкувала на другому поверсі школи дві кімнати для неї і її чоловіка Мар'яна.

Вчителька була маленькою, завжди доброзичливо усміхненою. Мар'ян, її чоловік, високий, дуже симпатичний, мав вигляд рафінованого галицького інтелігента. Райтки і чоботи – англіки підкреслювали його військову виправку. Те, що Ярослава кожен день приходила до школи на уроки, всі бачили, а от чим займався Мар'ян, ніхто не знав і не догадувався.

– Марино, приготуй сьогодні вечерю, бо я запросив до нас чоловіка нашої вчительки. Такий файний чоловік,– сказав тато Якова Шкугри.

– На що тобі він здався.,– сказала Марина, ставши серед подвір'я і заломила руки: – Агі! Завжди він щось вчудачить на мою голову.

– Та не злися, я купив пива, та й він щось принесе і разом повечеряємо.

– А де ти його надибав, – насідала на Гринька Марина. – Тобі вже, мабуть, приглянулася молоденька вчителька і заради неї ти запросив її чоловіка.

– Та де там, – засміявся Гринько,– я заради тебе,хоч сє подивиш на файного хлопа, бо її небуде.

Марина ще троха поворкотіла і пішла готувати вечерю, раз за разом поглядаючи на себе в дзеркало. – "Все таки прийде до хати пан. Казала ж Шаркова Катурка, що він дуже файний. І що ж йому зварити?… Хіба бараболі? А з чим? Хоч курку ріж. Добре тим хлопам, напросять гостей, куплять горілки і все, а ти мізгуй, що на стіл подати, щоб в хаті було прибрано, та й самій якось треба виглядати. Ну і біда, ламай собі голову. То тобі не Туркулів Луць, що може бараболю з шкварками і квасним молоком з'їсти, а то таки пан. Казала Катурка, що він ксьондзів син. Але щось треба робити, бо буде нефайно, як втечу з хати, а Гринька самого залишу. Він догадається, що я втекла з дому". Думала, думала і вирішила зварити пшоняної каші на молоці, а потім подати какао з молоком…О!

Розпалила в кухні, поставила баняк з водою на діру, одягнулала нову блузку і нову спідницю, поглянула в дзеркало і сказала: – "Тьфу на тебе, і де я так сажею замурзалася." Намочила кінчик веретки і стерла з лиця пляму з сажі.

– Марино, вже йдуть, – гукнув Гринько з сіней. Вона заметушилася, згорнула з бамбетля всі лахи і жбурнула їх на піч. Вереткою витерла бамбетель і крісла. Глянула через вікно і здивувалася: "Матінко Божа, та він іде з жінкою. О, то Гринько збрехав". Ще раз глянула: "Який він? – задивилася, – правда, файний". Гринько, немовби чуючи, що Марина ще не прибрала в хаті, затримував їх на подвір'ї, щось їм розказував, жестикулюючи руками. Не відставав у розмові і чоловік учительки. Розмова у них затяглася. Марина встигла і поприбирати, і засипати пшоно в баняк, і причепуритися. І лиш тоді здогадалася, що нефайно тримати гостей на подвір'ї.

– Чому ти, Гриньку, гостей тримаєш на подвір'ї, і в хату не запрошуєш? – гукнула з порога. – "Ми милуємося вашим лошатком, – сміючись відказала Ярослава, дружина Мар'яна. – Ми даємо йому цукерки, а воно хоче ще і ще", – сказала вона. Гринько почав відганяти лоша, а воно, нечемне, своєю мордочкою шукало руки учительки. Вона обидві руки сховала позад себе і реготала, як мала дитина, коли лоша невдоволено хапало губами її блузку.

– Воно не відстане від вас, йдемо до хати, – сказав господар і перший ступив до сінних дверей. Марина відкрила широко одні і другі двері, запрошуючи гостей. За ними впритул йшло лоша.

Яків, саме в цей час був у захопленні від своїх лещат, на яких з'їжджав з гори негірше, ніж Поздиків Йосип, товариство якого йому, було приємним. – "А завтра приїдеш сюди возитися?" – гукнув Йосипові, коли той помахав йому на прощання рукою. Хоч надворі вже темніло, та Яків вирішив ще раз сам піднятися до Бабійової грушки і звідти, по діагоналі, через всі городи проїхати до Дацикової стодоли.