Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Акція протесту справді виявилася масштабною. Проти чинної влади об’єдналась як проросійська, так і прозахідна опозиція. Крім СПУ, БЮТ та «Нашої України» у демонстрації брали участь і комуністи. 16 вересня на Європейській площі зібралося 20 тисяч осіб, які вимагали відставки Кучми. Після мітингу учасники акції рушили маршем до будівлі Адміністрації президента, щоб вручити йому резолюцію мітингу, проте на підході до АП опозиціонерів зустрів міліцейський кордон, який не пропустив людей до будівлі. Протестувальники почали встановлювати в урядовому кварталі намети, але влада вирішила діяти жорстко. У ніч із 16 на 17 вересня наметове містечко було зачищено силами міліції.
Мітинги продовжилися за тиждень — 24 вересня. У цей день знову відбулися зіткнення мітингувальників із силовиками біля будівлі АП. Пізніше події осені 2002 року у пресі назвали «репетицією Майдану». Акція «Повстань, Україно!» справді змусила владу неабияк понервувати. Майже всі українські телеканали у той момент були підконтрольними Адміністрації президента і висвітлювали акції протесту вкрай однобоко. Протестувальників зображували екстремістами та радикалами. Представники влади звинувачували опозицію у спробі державного перевороту.
Із заявами на підтримку президента виступили також і призначені Кучмою голови обласних адміністрацій, переважно з південних та східних областей. Із найбільш жорсткою заявою виступив очільник Донецької ОДА Віктор Янукович.
«Я б хотів сказати ще про одне — про нашу позицію у зв’язку з підготовкою, не побоюся цього слова, повзучого державного перевороту, рушійною силою якого є політичні невдахи. Така позиція веде не політику творення, а політику знищення, заручником якої стає весь народ. Я думаю, що настав час поставити просте запитання: а хто їм дав право шантажувати всю країну? І я думаю, що терпець може урватися, і дуже скоро», — заявив губернатор Донеччини.
Заяву Януковича українські телеканали показали у новинах. Критика та погрози на адресу опозиції лунали також із вуст депутатів Донецької та Луганської обласних рад. Зокрема, луганські депутати опублікували звернення, в якому пообіцяли перешкоджати акціям опозиції, а також закликали президента Кучму та керівників усіх гілок влади «рішуче припинити протиправні дії організаторів акції».
«Ми, депутати Луганської обласної ради, попереджаємо лідерів акції «Повстань, Україно!», що зробимо все, щоб вашим діям було дано законну відсіч. Не намагайтеся виступати від імені народу. Він сам визначиться у своїй позиції», — говорилося в заяві.
Утім, більш цікавим був інший фрагмент документа, в якому читалася погано прихована загроза.
«Якщо справа дійде до реалізації проголошених вами вимог — повного розриву всіх відносин з Росією, — обов’язково знайдуться політичні сили, здатні поставити питання інакше — про приєднання України до союзу Росії та Білорусі, і вирішити його шляхом проведення референдуму», — попереджала Луганська обласна рада.
Про які саме «політичні сили» йшлося, стане зрозуміло за два роки, на з’їзді у Сєвєродонецьку, де Луганська обласна рада відкрито підтримає сепаратистські заклики до розколу України.
ПРЕМ’ЄР ІЗ ЗОНИ
На початку 2000‑х Леонід Кучма вляпався у цілу низку неприємних історій, які знищили його репутацію на Заході. Убивство журналіста Георгія Гонгадзе, скандальні записи майора Мельниченка, інформація про начебто продаж радарних систем «Кольчуга» Іраку в обхід санкцій — усе це зробило українського президента токсичним для лідерів країн першого світу та поклало кінець так званій «багатовекторності». Якщо до 2002 року Україна примудрялася зберігати добрі відносини як з Росією, так і з Заходом, та навіть планувала подати заявку на вступ до НАТО, то після інциденту з «Кольчугами» про ці плани довелося забути.
У ситуації, що склалася, Кучма передбачувано взяв курс на зближення з Росією. І масштабні акції опозиції тільки прискорили цей рух. Націонал–демократи, які вимагали відставки Кучми, посилювали тиск, і це змушувало президента шукати союзників в іншому таборі. Такими союзниками для нього стали олігархічні угруповання зі сходу країни, які завдяки Кучмі змогли приватизувати та розділити між собою ключові активи у своїх областях. «Донецькі» та «луганські», на відміну від «помаранчевих» націонал–демократів, тяжіли до Росії, і курс на Схід цілком відповідав їхнім фінансовим інтересам. Так парламентські вибори 2002 року та протести, що сталися після них, окреслили контури майбутнього міжрегіонального протистояння.
Політика тут тісно перепліталася з економікою. Промисловість Донбасу була орієнтована насамперед на російський ринок, і це зумовлювало проросійську позицію господарів місцевих підприємств. Шукати нові ринки збуту для «червоних директорів», які звикли все життя працювати за рознарядкою з Москви, було важким завданням. Застарілі виробництва потребували модернізації, конкурувати з індустрією західних країн їм було важко, тому оптимальним виходом для себе промисловці сходу України бачили подальшу економічну інтеграцію з Росією. Для них це був найлегший шлях, який не потребував зайвих зусиль, витрат та креативу.
У цих умовах зближення Леоніда Кучми з політичними елітами Донбасу виглядало логічним кроком. «Донецькі» були природними опонентами прозахідних націонал–демократичних партій і могли допомогти президентові приборкати норовливу опозицію. Так Кучма зробив свій вибір — 21 листопада 2002 року донецький губернатор Віктор Янукович був призначений на пост прем’єр-міністра України.
До президентських виборів залишалося два роки. Це означало, що якщо Янукович зможе втриматися на своїй посаді, то, ймовірно, саме він стане наступником Кучми та кандидатом від влади у 2004 році. Оцінивши розстановку сил, політичні угруповання почали потихеньку об’єднуватися навколо головних дійових осіб майбутньої президентської кампанії — Януковича і Ющенка.
Висуванець «донецьких» із самого початку виглядав невдалою кандидатурою. Біографія Януковича робила його легкою мішенню для критики. Інформація про судимості донецького губернатора просочилася в пресу ще наприкінці 90‑х, коли він очолював Донецьку ОДА. Та якщо в Донецькій області до таких сторінок біографії посадовця ставилися спокійно, то в інших регіонах України кримінальне минуле Януковича викликало неприйняття. Новий прем’єр одразу ж став об’єктом численних анекдотів та глузувань. Не додавала популярності йому і специфічна манера спілкування. Важко було висунути у президенти більш суперечливу фігуру, але іншого кандидата у «донецьких» не знайшлося.
У Луганську нове призначення сприйняли негативно — зліт «донецьких» не був доброю новиною для місцевих «комсомольців». Із ростом авторитету Януковича економічний тиск сусідів посилювався, і чинити опір йому у «луганських» просто не вистачало сил та ресурсів. Крім того, зіграла роль також особиста неприязнь Єфремова, який щиро вважав себе більш інтелектуальною та презентабельною фігурою, ніж Янукович, і сам розраховував на прихильність Кучми.
Кілька людей з кола «комсомольців» стверджували, що Єфремов у ті часи ставився до Януковича з презирством
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
