Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поки Єфремов торгувався, двоє його заступників — Валентин Дзонь та Олександр Кобітєв, які мали потужні бізнес–контакти з донецькою бізнес–групою Юрія Іванющенка та Івана Аврамова, вирішили зіграти у свою гру. Дізнавшись про конфлікт, вони поїхали на прийом до президента та повідомили, що готові очолити штаб і забезпечити донецькому кандидату перемогу. Після розмови з ними Кучма знову зателефонував Тихонову і запитав, що відбувається в Луганську, і як йому все це розуміти. Реакція не забарилася. Поки Дзонь добирався назад до Луганська, його речі були вже зібрані і винесені з його кабінету.
Розмова з Єфремовим була, як говорили, «складною» і ледь не переросла у бійку. Дзонь був переведений на посаду директора фонду «Благовіст», через який фінансувалася передвиборна кампанія партії «За ЄдУ» у 2002 році, а Кобітєв — звільнений слідом за ним. Публічного скандалу не було — більше того, церемонія «прощання» із Дзонем була проведена у колонній залі обласної адміністрації, і Єфремов навіть вручив йому квіти. Але лютими ворогами вони залишилися назавжди. Багато років поспіль Єфремов адміністративно блокував будь–які намагання Валентина Дзоня та Олександра Кобітева повернутись у політику.
Тільки після цього невдалого путчу в рядах «комсомольців» Єфремов погодився забезпечити Януковичу перемогу на Луганщині. На місце першого заступника Єфремова був призначений Володимир Іванов — професійний апаратник та політтехнолог, який займався виборами в Луганській області з 1994 року. Він став фактичним керівником передвиборчого штабу Віктора Януковича в регіоні.
Донецька еліта призначення Януковича прем’єр-міністром сприйняла як свій тріумф. Перед очима у неї був недавній приклад приходу до влади Володимира Путіна в Росії, який також пересів у президентське крісло після того, як попрацював у прем’єрському. У людей, які в усьому діяли з оглядкою на східного сусіда, не було сумнівів, що в Україні вдасться реалізувати аналогічний сценарій. Просунувши свого ставленика у владу, отримавши у свої руки важелі управління державою, «донецькі» вже не планували їх віддавати. Втім, президент Леонід Кучма не дарма наполягав, що «Україна — не Росія» (його книга з такою назвою вийшла у 2003 році, за рік до виборів). В Україні не достатньо було просто призначити кандидата від влади «наступником» та дочекатися, поки населення затвердить це рішення. Тут громадяни мали свою окрему думку, і для того, щоб очолити країну, Янукович ще мав перемогти на виборах.
Восени 2003 року, коли стало остаточно зрозуміло, що діючий гарант обрав наступником саме Януковича, вся система влади почала підлаштовуватися під нього. Уламки парламентської фракції «За ЄдУ» знову збиралися разом у єдину потужну фракцію, орієнтовану на прем’єра. Цього разу згуртування відбувалося навколо фракції «Регіони України», до якої входили переважно вихідці з Донбасу. Якщо раніше ця фракція була лише однією з багатьох подібних фракцій і груп у строкатому парламенті, то у листопаді 2003‑го «Регіони України» стали другою за чисельністю фракцією Ради, яка поступалася за кількістю депутатів лише «Нашій Україні». Так виник прообраз майбутньої Партії регіонів, яка стане найпотужнішою українською партією у наступні десять років і на яку спиратиметься Віктор Янукович аж до своєї втечі з країни.
ХОЛОДНИЙ ДУШ ДЛЯ ЮЩЕНКА
Восени 2003 року Віктор Ющенко мав найвищий рейтинг серед українських політиків, а рівень довіри до влади навпаки — тільки знижувався. Ситуація складалася не на користь Банкової, і з цим необхідно було терміново щось робити. Реального компромату на Ющенка, очевидно, не було, тому демонізувати опонента вирішили за допомогою нехитрої технології. У провладних ЗМІ націонал–демократів почали все частіше порівнювати з фашистами та ксенофобами, а самого Ющенка зображувати маріонеткою США.
За рік до президентських виборів Віктор Ющенко вирішив відвідати Донбас. Спочатку він збирався виступити у Луганську, а потім провести у Донецьку з’їзд партії «Наша Україна». Однак ані у вотчині Єфремова, ані у вотчині Януковича йому не дали нічого зробити.
На 20 жовтня 2003 року в Луганську було заплановано проведення «Форуму демократичних сил», куди збирався завітати лідер «Нашої України». Від різних партій та громадських організацій на форум прибули близько двох тисяч делегатів, але заздалегідь орендований для цього будинок культури ім. Леніна раптово закрили «у зв’язку з аварійним станом». Крім того, місцева адміністрація повністю заблокувала Ющенкові вихід на телеканали. ІРТА, що належить Володимиру Ландику (на той момент — голові Луганської обласної організації Партії регіонів), просто припинила мовлення за 10 хвилин до початку запланованого ефіру, державний ЛОТ послався на відсутність вільного часу, а гендиректор ЛКТ (тоді належав облраді) прямо запропонував команді Ющенка «попросити ефір у Віктора Тихонова». Ющенко разом із присутніми пройшов пішим маршем від будинку культури до обладміністрації, провів там мітинг і поїхав.
Головна подія донбаського туру мала відбутися 31 жовтня у Донецьку. Планувалося, що з’їзд «Нашої України» стане неформальним початком передвиборної кампанії Ющенка І, звичайно ж, Донецьк був не випадково обраний місцем його проведення. «Помаранчева» команда хотіла показати, що Ющенко є політиком всеукраїнського масштабу, а не висуванцем західних областей, яким його називали політологи та журналісти, лояльні владі. Однак команду Януковича цей задум із зрозумілих причин не влаштовував. У столиці Донбасу такий крок головного конкурента розцінили як зазіхання на свою територію. А оскільки формувалися місцеві політики в суворих реаліях 90‑х, на виклик вирішили реагувати ще більш жорстко, ніж у Луганську, і противника у «своє місто» не пускати.
З’їзд «Нашої України» мав відбутися у палаці молоді «Юність», але вже за день до цього стало ясно, що провести захід буде непросто. 30 жовтня до Донецька прибула делегація нардепів від «Нашої України», але до «Юності» їх не пропустили. На порозі депутатів зустріли міцні молодики, які представилися охороною. Вони застосували силу, щоб не дати депутатам пройти всередину.
«Помаранчевому» депутату Євгену Червоненку довелося звертатися до секретаря Донецької облради Бориса Колеснікова, щоб залагодити конфлікт. Колесніков пообіцяв, що зранку 31 жовтня депутати зможуть потрапити до «Юності» та провести свій з’їзд. Однак тоді вже було ясно, що офіційні особи хочуть зірвати захід.
Зробити брудну роботу вирішили чужими руками. Поки мер, губернатор та голова облради запевняли, що не будуть чинити Ющенкові жодних перешкод, чиновники
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
