Читати книгу - "Марія Антуанетта"

виконувати його волю, найхристиянніший король Франції вперше відчув, що йому чинять опір: якесь дівчисько насмілилось відкрито знехтувати його веління. Найпростіше було б, звичайно, закликати цю зухвалу упертючку до себе й добре потягати за коси, але навіть у цьому розпусному й наскрізь цинічному чоловікові зосталося трохи сорому: все ж якось незручно казати вже майже дорослій онуковій дружині, щоб вона перекинулась словом із коханкою добродія дідуся. По­трапивши в скруту, Людовік XV робить точнісінько те саме, що й Марія Терезія: родинну справу перетворює на державний захід. На превеликий подив австрійського посла Мерсі французький міністр зовнішніх справ запросив його на бесіду не в залу аудієнцій, а в покої графині Дюбаррі. Він одразу починає снувати різні здогади щодо надто вже дивного місця зустрічі — і сталося так, як він гадав: скоро лиш почалася розмова з міністром, увійшла графиня Дюбаррі, приязно привіталася з ним і почала докладно повідати, як не по правді наговорюють на неї, кажуть, що вона лиха до дофіни, насправді ж усе не так, її обмовляють, вона жертва ницого поговору. З представника імператриці зненацька перекинувшись у довірника Дюбаррі, сердега Мерсі вкрай збентежився й починає сяк і так дипломатично викручуватись. Аж тут безгучно прочинилися потайні двері під килимом, власною персоною з’явився Людовік XV і втрутився у важку розмову: «Досі ви, — каже він Мерсі, — були послом імператриці, а тепер, будь ласка, побудьте трохи й моїм послом». А потім дуже щиро заговорив про Марію Антуанетту. Вона чарівна, але молода й неврівноважена, і до того ж має чоловіка, що не годен їй слова сказати, через те вона стає знаряддям усіляких інтриг і дослухається до лихих порад усяких чужих людей (тут мались на увазі тітоньки, його власні діти). Тому він просить Мерсі вжити ввесь свій вплив, аби дофіна змінила поведінку. Мерсі миттю збагнув, що справа вже стала політичною, перед ним ясне і пряме доручення, яке треба виконати: король вимагає повної капітуляції. Про перебіг подій Мерсі, звичайно, притьмом повідомив до Відня і, щоби пом’якшити своє прикре послання, наклав на портрет Дюбаррі трохи ласкавої барви: не така вона вже, зрештою, лиха, та й хоче зовсім небагато, аби дофіна хоч однісінький раз прилюдно заговорила до неї. Водночас навідує Марію Антуанетту і, не гребуючи найдошкульнішими засобами, тисне й тисне на неї. Він її залякує, згадує про отруту, від якої при французькому дворі загинуло вже чимало високих осіб, і надзвичайно проречисто змальовує розбрат, котрий можна посіяти між Габсбурґами і Бурбонами. Це його найбільший козир: усю провину він скидає на саму Марію Антуанетту, якщо внаслідок її поведінки розіб’ється альянс, якому її мати у Відні віддала все життя.

І справді, важкі гармати проломили мур: Марія Антуанетта злякалася. Заплакавши від гніву, обіцяє послові у визначений день під час гри заговорити до Дюбаррі. Мерсі відітхнув. Слава богу, альянс урятований.

Усі, хто крутився біля двору, тепер чекають на розкішну й нечувану виставу. З уст в уста летить таємнича вістка: нарешті сьогодні ввечері дофіна вперше заговорить до Дюбаррі! Дбайливо розставили лаштунки, наперед повивчали репліки. Посол і Марія Антуанетта домовилися, що ввечері, коли збереться товариство, Мерсі наприкінці гри підступить до графині Дюбаррі й почне з нею мову. А потім, теж ніби ненароком, повз них ітиме дофіна, підійде до посла, привітається з ним і при цій нагоді скаже кілька слів і фаворитці. Замисел був чудовий. Та, на жаль, вечірня вистава провалилась, тітоньки ніяк не могли подарувати ненависній суперниці такого прилюдного успіху; вони й собі ухвалили опустити залізну завісу перш ніж дійде до замирливого дуету. Марія Антуанетта подалась увечері в товариство з найкращими намірами, сцену вже поставили, й Мерсі, за згодою, береться до вступу. Ніби знічев’я підступає до пані Дюбаррі й заговорює з нею. Тим часом, точнісінько, як домовились, починає свою партію й Марія Антуанетта. Перемовляється з однією дамою, потім — другою, переходить до наступної і, мабуть, від страху, збудження й злості трохи зволікає при цій останній розмові; ще одна, лиш однісінька дама між нею і Дюбаррі, ще кілька, ні, ще одна хвилина — й вона вже підійде до Мерсі й фаворитки. Але цієї вирішальної миті нищівно й підступно вдарила пані Аделаїда, найклятуща баба з-поміж трьох тітоньок; вона підскочила до Марії Антуанетти і сказала, немовби звелівши: «Ходімо, вже час іти! Ми маємо чекати короля в моєї сестри Вікторії». Заскочена і сполохана Марія Антуанетта втрачає звагу, від переляку не сміє відмовити, в неї забракло духу, щоб хоч зараз мерщій зронити кілька байдужих слів застиглій у чеканні Дюбаррі. Вона спломеніла, збентежилась і, радше, вибігла, а не вийшла, — і жадане, вказане, дипломатично виборене й усім пообіцяне слово зосталося невимовленим. Усі аж рота роззявили. Надаремне готували сцену, замість замирення стався новий глум. Усі, хто тішиться чужим лихом, потирали руки від радощів, при дворі повсюди, аж до комірчинок челяді, хихикали й шепотіли про те, як марно чекала Дюбаррі. Фаворитка зганьблена, але страшніше те, що Людовіка XV охопив правдивий гнів. «Пане Мерсі, я бачу, — каже він люто послові, — що ваші напучення, на жаль, не зоставили сліду. Треба, щоб я сам узявся до діла».

Король Франції розгнівався й погрожує, пані Дюбаррі шаленіє у своїх покоях, захитався весь австро-французький альянс, над миром у Європі нависла небезпека. Посол одразу ж повідомив у Відень про такий лихий поворот. Тепер мусить виступити імператриця, «семисвічник незгасний». Тепер сама Марія Терезія мусить братися до діла, бо з людей лише вона мала владу над упертим і нерозважним дитям. Марія Терезія вкрай стривожилась тим, що сталося. Висилаючи доньку до Франції, вона щиро сподівалась уберегти свою дитину від брудного політичного ремесла і тоді вже писала послові: «Кажу вам одверто, що не хочу, щоб моя дочка здобувала хоч абиякий вплив на державні справи. Я сама пересвідчилась, який це страшний тягар — правити великою країною, а крім того, знаю, що моя донька молода й легкодумна, цурається всякої поважної роботи й має мізерні знання, — через те я й не сподіваюся добра, якщо вона візьметься врядувати таким занедбаним королівством, як Франція. Коли моїй доні не пощастить підняти державу або ж вона дійде до ще більшого занепаду, то ліпше нехай у цьому звинувачують якогось міністра, а не мою дитину. Тому я ніколи й не наважилась говорити з нею про політику й державні справи». Але цього разу — невблаганна доля! — стара й зажурена жінка змушена відступитись від своїх думок,