Читати книгу - "Марія Антуанетта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Фрідріха Великого совість не діймала, й він жартував собі у Берліні: «Імператриця Катерина і я — давні розбишаки, а як ота святенниця залагодить усе зі своїм сповідником?» Він тисне, Йосиф II погрожує, без упину кленучись, що неодмінно спалахне війна, якщо Австрія не поступиться. Зрештою зі сльозами, болючим сумлінням і роз’ятреним серцем імператриця Марія Терезія піддалася: «В мене не досить сили, аби самій вести державні справи, через те й полишаю, на свій превеликий жаль, щоб усе йшло, як ідеться». І підписує, додавши, аби вберегтися від можливих докорів, що «так нарадили всі розумні й досвідчені люди». Але в душі теж відчуває себе винною й боїться того дня, коли світ дізнається про таємну угоду та її наслідки. Що скаже Франція? Чи з огляду на альянс буде байдужа до хижацького нападу на Польщу, чи повстане проти зазіхань, які й сама Марія Терезія вважає незаконними (з декрету про окупацію вона власноруч викреслила слово «законна»)? Все залежить лише від ласки або неласки Людовіка XV.
Аж тут серед цього клопоту на додачу до пекельних мук совісті влітає тривожне послання Мерсі: король розгнівався на Марію Антуанетту й відкрито висловив послові своє невдоволення, — і це якраз тоді, коли у Відні й далі так чудово дурили французького посла герцога Роганського, що той за гульнею і ловами ніякої Польщі й не бачив. Поки Марія Антуанетта не заговорить до Дюбаррі, через поділ Польщі може виникнути міждержавний конфлікт, зрештою навіть війна, — Марія Терезія вжахнулась. Ні, якщо заради державних міркувань вона сама, п’ятдесятип’ятирічна жінка, з такою мукою віддала на пожертву власне сумління, то її рідне з вітром у голові шістнадцятирічне дитя також не може бути святішим, ніж римський папа, бути поряднішим за матір, отже, щоб навіки зламати опір недолітка, вона пише гострішого, ніж будь-коли, листа. Звичайно, жодного слова про Польщу, ніяких державних міркувань, а писала (ох і тяжко було старій імператриці!), мов про яку дрібничку: «Ах, який воно справді страх і сором мовити слово королеві, найкращому з батьків! Або ще комусь, коли тобі радять це зробити! Ото вже страху — сказати людині добридень! Ото треба стільки кривлятися, щоб сказати слово про сукню, про казна-що, — чи тобі ще й цього замало? Ти дала себе втягнути в таке рабство, що, здається, ні розум, ні твій обов’язок не можуть тебе ні в чому переконати. Я вже не можу мовчати. Після того як Мерсі сказав, чого хоче король і чого вимагає твій обов’язок, ти ще насмілилась не слухати його! І яку ж розумну причину ти знайшла? Ніякої. Ти повинна ставитися до Дюбаррі так, як і до решти жінок, допущених до двору. Як перша піддана короля, ти мусила показати всьому дворові, що веління твого володаря виконуються незаперечно. Звісно, якби тебе силували до ницих учинків або вимагали якоїсь дружби, то ні я, ні інші тобі цього б не радили, — але ж можна промовити кілька байдужих слів, і не заради самої дами, а задля дідуся, твого володаря й благодійника!»
Така гарматна стрілянина (аргументи не зовсім чесні) зломила волю Марії Антуанетти; хоч яка нестримна, свавільна й уперта, вона ніколи не зважувалась повстати проти матері. Як і завжди, знову перемогла дисципліна Габсбурзького дому. Для годиться Марія Антуанетта ще трохи норовилася. «Я не відмовляюсь, не кажу, що не заговорю до неї. Але я вже не згодна говорити з нею о певній годині вказаного дня, не хочу, щоб вона наперед знала й раділа». А насправді її душевний опір зламано, ці слова — лиш остання сутичка перед відступом, капітуляцію вже підписано.
Першого січня 1772 року нарешті відбулася розв’язка цієї героїко-комічної жіночої війни, пані Дюбаррі тріумфує, Марія Антуанетта зазнала поразки. Знову, ніби в ^театрі, поставили сцену, а за свідків і глядачів зібрали святково прибраний двір. Почалась велика вітальна церемонія, одна по одній, пильно стежачи, хто вищий, хто нижчий,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марія Антуанетта», після закриття браузера.