Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

Мене непокоїла дилема: з одного боку, поїздка до лікарні не мала сенсу, щоб побачити незнайомця в комі та поставити на столик біля його ліжка шипучку. З іншого — було б цікаво опинитися в ролі відвідувача в лікарні, а ще існує шанс, що він може прокинутися, коли я буду там. Здавалося, він насолоджувався моїм монологом, доки ми чекали на «швидку допомогу», наскільки, звісно, могла насолоджуватися людина в непритомному стані.

Розмірковуючи про це, я взяла аркуш, котрий випав із теки, і перегорнула. Вицвілий по краях, він тхнув державною установою: металевий запах, ніби від шухляди брудного паперу, якого часто торкалися немитими руками. Я помічала, що гроші пахнуть так само.

ДЕПАРТАМЕНТ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

ЗАПИС РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

15 березня 1999 року, 10:00

Розгляд справи: ОЛІФАНТ, ЕЛЕАНОР (12.07.1987)

Присутні: Роберт Броклехерст (заступник голови, спеціаліст з питань дітей і сім’ї, департамент соціальної роботи); Ребекка Скетхерд (старший соціальний працівник, департамент соціальної роботи); містер і місіс Рід (прийомні вихователі).

Розгляд справи відбувався вдома в містера і місіс Рід, чиї діти, у тому числі Елеанор Оліфант, на час зустрічі перебували в школі. Містер і місіс Рід звернулися з проханням організувати позапланову зустріч для того, щоб обговорити занепокоєння з приводу Елеанор.

Місіс Рід повідомила, що поведінка Елеанор значно погіршилася від часу останньої зустрічі, яка відбулася приблизно чотири місяці тому. Містер Броклехерст попросив навести приклади, і містер і місіс Рід повідомили таке:

• Стосунки Елеанор з іншими дітьми практично повністю зруйнувалися, зокрема з Джоном, старшим сином (14 років).

• Елеанор постійно нахабно й грубо поводиться з містером Рідом. Коли містер Рід намагався її вгамувати, приміром відправляв її нагору у вільну кімнату, щоб вона обміркувала свою поведінку, вона істерично волала, а іноді застосовувала фізичне насилля.

• Час від часу Елеанор вдавала, що непритомніє, намагаючись уникнути відповідальності, а іноді неадекватно реагувала на спроби виховання.

• Елеанор злякалася темряви й істерично плакала, не даючи родині спати. І хоча вона мала ввімкнений нічник, але затрусилась, ридаючи, коли її попросили заспокоїтися, адже вона вже достатньо доросла, щоб так поводитися.

• Елеанор часто відмовлялася від їжі; обід перетворювався на джерело конфлікту.

• Елеанор рішуче відмовилася допомагати з простими хатніми справами, як-от запалити камін чи почистити золу.

Містер і місіс Рід повідомили, що вони вкрай стурбовані впливом поведінки Елеанор на інших трьох дітей (Джона, 14 років, Елізу, 9 років, і Джорді, 7 років) і, з огляду на ці скарги та озвучені під час попередніх зустрічей, хотіли б обговорити шляхи взаємодії з Елеанор.

Містер і місіс Рід знову надали запит на отримання додаткової інформації про минуле Елеанор, і містер Броклехерст пояснив, що це неможливо, бо це конфіденційна інформація.

Міс Скетхерд підготувала для зустрічі звіт про шкільну успішність Елеанор, який їй надала старша вчителька, де зазначено, що Елеанор добре навчається й отримує відмінні оцінки з усіх предметів. Старша вчителька також повідомила, що Елеанор напрочуд розумна й старанна дитина з широким словниковим запасом. Вчителі її класу кажуть, що вона спокійна та добре поводиться на уроках, але не бере участі в дискусіях, хоча уважно слухає. Кілька членів персоналу помітили, що на перервах Елеанор усамітнюється, уникаючи спілкування з однолітками.

Після тривалого обговорення питань, порушених містером і місіс Рід щодо впливу поведінки Елеанор на їхніх дітей, було вирішено, що доцільно забрати Елеанор з сім’ї. Містер і місіс Рід були задоволені таким результатом, і містер Броклехерст повідомив про те, що департамент поінформує їх про подальші кроки.

Запис у справі: 12 листопада 1999 року комітет у справах дітей розглянув питання щодо примусового нагляду за Елеанор Оліфант, під час якого були присутні містер Броклехерст і міс Скетхерд (протокол додано).

Комітет у справах дітей дійшов висновку, що внаслідок складної поведінки Елеанор у цій та попередніх прийомних сім’ях, на цей момент виховання в прийомній сім’ї вважається недоцільним. Тому було вирішено помістити Елеанор в дитячий інтернат, з можливістю переглянути рішення за дванадцять місяців.

(Рішення: Р. Скетхерд має знайти місце в установах і повідомити містеру і місіс Рід дату очікуваного переміщення.)

Р. Скетхерд, 11.12.1999

Брехуни. Брехуни, брехуни, брехуни

7

В автобусі було мало людей, тому я легко знайшла місце для себе, поставивши на сидіння поряд дві сумки старого. Я викинула сосиски і сир чеддер, молоко ж залишила собі, заспокоюючи себе тим, що це не крадіжка, адже йому воно зараз навряд чи потрібне. Я сумнівалася щодо того, чи слід викидати решту швидкопсувних продуктів. Розумію, що дехто вважає марнотратство вадою, і, чесно кажучи, добре все обміркувавши, сама почала дотримуватися цієї думки. Але до цього я діяла іншим шляхом. Матуся завжди казала, що лише селюки та дрібні робітники-мурашки непокояться через такі тривіальні речі.

Матуся казала, що у власному домі ми імператриці, султани і махарані і що наш обов’язок — жити в стилі сибаритської насолоди й потурання. Вона казала, що кожен прийом їжі має нагадувати епікурейське свято, тому потрібно відчувати голод, а не псувати смакові рецептори чимось, окрім делікатесів. Вона розповідала, як їла смажене тофу з чилі на нічних ринках Коулуну і що найкращі суші за межами Японії можна знайти в Сан-Паулу. За її словами, найсмачнішою їжею в її житті був восьминіг, засмажений на вугіллі, якого вона їла на заході сонця в скромній таверні в Наксосі однієї літньої ночі. Вона спостерігала, як рибалки виловили його вранці, а потім весь день маринували в узо,[3] після чого кухарі знову і знову били його об стіну гавані, щоб пом’якшити бліду плоть. Я мала б запитати в неї про їжу в тому місці, де вона зараз. Підозрюю, що там немає лапсанг сушонг[4] і печива «котячі язички».

Пригадую, одного разу мене запросили після школи в гості до однокласниці. Лише мене. Запросили «на чай». Від самого початку все було якось дивно, я, небезпідставно, очікувала на обідній чай, а її мама приготувала для нас невеликий обід. Я й досі це пам’ятаю — у помаранчевих і бежевих кольорах — три рибні палички, калюжка з запечених бобів і бліда купка чипсів з духовки. Я ніколи не бачила, не кажучи вже про те, щоб куштувати, нічого з того, тому мала запитати, що то, власне, таке. Наступного дня Даніель Мернс розповіла про це іншим учням, і вони почали сміятися з мене і називати Бобова дивачка (скорочено Бінзі, це прізвисько навіть прилипло до мене