Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

тоді почала порпатися з паперами, які ніяк не лягали в охайний стосик. Один аркуш, упавши на підлогу, залетів під журнальний столик. Вона того не помітила, і я замислилася, чи варто їй про це сказати. Зрештою, там було написано про мене, тому формально документ мій. Я поверну його під час наступного візиту, неодмінно, я ж не злодійка. Я уявила голос матусі, яка нашіптувала мені, що я маю на це повне право, що соціальні працівники полюбляють втручатися в чужі справи, що вони ліберали, які вічно пхають усюди свого носа. Джун Муллен обгорнула папку еластичною стрічкою, і момент, коли можна було сказати про аркуш, минув.

— Я… чи є ще щось, що б вам хотілося обговорити зі мною сьогодні? — запитала вона.

— Ні, дякую, — я посміхнулася так широко, як тільки могла. Вона мала засмучений, навіть трохи наляканий вигляд. Я почувалася розчарованою, бо хотіла бути приємною і товариською.

— Наразі в нас усе, Елеанор. Поки що дам вам спокій, — сказала вона. Пхаючи документи в портфель, вона продовжувала говорити, спокійним і буденним тоном: — Є плани на вихідні?

— Хочу провідати одну людину в лікарні.

— Дуже люб’язно. Візити завжди підбадьорюють пацієнтів, чи не так?

— Хіба? Не знала. Раніше я нікого не провідувала в лікарні.

— Звісно, ви ж самі провели багато часу в лікарняних стінах.

Я витріщилася на неї. Дисбаланс у масштабах наших знань одне про одного був вочевидь несправедливим. Соціальним працівникам варто було б розповідати новим клієнтам про себе, аби виправити цю прикрість. Зрештою, вона мала необмежений доступ до цієї пухкої коричневої теки, чималої книги про Елеанор, у якій зберігалася інформація за два десятки років мого життя. А я знала лише її ім’я та її працедавця.

— Якщо ви знаєте про мою ситуацію, то маєте пам’ятати, що за тих обставин єдиними відвідувачами, яких до мене пускали, були поліція та мої законні представники, — сказала я.

Вона зиркнула на мене. Я пригадала клоунські голови на ярмарку із роззявленими ротами, куди намагалися потрапити м’ячиком для пінг-понгу, щоб виграти золоту рибку. Я відчинила двері, спостерігаючи, як Джун кілька разів скинула оком гігантську оновлену жабу.

— Тоді побачимося за півроку, Елеанор, — неохоче попрощалася вона. — Щасти.

Я зачинила за нею двері з надмірною обережністю.

* * *

Мені здалося дивним, що Джун не зауважила Поллі. Смішно, але я мало не образилася за Поллі. Вона стояла в кутку під час нашої розмови і, безперечно, привертала до себе увагу. Мою прекрасну Поллі, яку прозаїчно називали рослиною-папугою, рослиною-какаду з Конго, але я завжди величала її славетною латинською назвою — Impatiens niamniamensis. Я часто промовляла її вголос: niamniamensis. Це схоже на поцілунки, вимовляючи звук «м», ви стискаєте губи, перекочуючись на інший приголосний, потім язик занурюється у звук «н» і переходить у «с». Предки Поллі походять з Африки. Як, власне, і всі ми. Вона єдина константа мого дитинства, єдина жива істота, котрій вдалося вижити. Вона була подарунком на мій день народження, але, як не дивно, я не можу пригадати, хто саме мені її подарував. Зрештою, я ніколи не була дівчиною, яку часто обдаровували.

Вона переїхала зі мною з моєї дитячої кімнати, вижила в прийомних батьків і в дитячих будинках, і, як і я, вона досі жива. Я доглядала за нею, плекала її, пересаджувала, коли вона випадково падала. Їй подобається сонячне світло та рясне поливання. Але загалом вона потребує мінімального догляду й уваги і сама здатна себе забезпечувати. Іноді я розмовляю з нею, і мені не соромно в цьому зізнатися.

Коли тиша і самотність починають стискатися навколо мене, прошиваючи мене, наче бурульки, мені конче потрібно говорити вголос, хоча б для того, щоб переконатися, що я ще жива.

Філософське питання: чи можна почути звук дерева, яке падає в лісі, якщо поряд нікого немає? І якщо геть самотня жінка час від часу розмовляє з кімнатною рослиною, то чи можна вважати, що вона божевільна? Я впевнена, що абсолютно нормально подеколи говорити з собою. Я ж не очікую почути відповідь. Зрештою, я розумію, що Поллі — це лише кімнатна рослина.

Я полила її, а потім перейшла до інших домашніх справ, думаючи про момент, коли ввімкну свій ноутбук, щоб перевірити, чи опублікував щось новеньке один вродливий вокаліст. «Фейсбук», «Твіттер», «Інстаграм». Вікна у світ чудес. Поки я завантажувала речі в пральну машину, задзвонив телефон. Відвідувач і телефонний дзвінок! Варто позначити цей день у календарі! Це був Реймонд.

— Я зателефонував Бобу на мобільний і розповів йому про те, що сталося, тому він знайшов твій номер в особовій справі, — пояснив він.

Тобто так просто? Невже всі мої дані містяться в шкіряних теках, що будь-якої миті розгортаються для всіх охочих?

— Це грубе зловживання моєю конфіденційністю, не кажучи вже про порушення Закону про захист персональних даних, — сказала я. — Доведеться поговорити про це з Бобом наступного тижня.

На іншому кінці лінії запала тиша.

— Ти там? — спитала я.

— Так, авжеж. Вибач. Ти просто пообіцяла зателефонувати і не зробила цього. Ну, я зараз у лікарні. Хотів дізнатися, ну… чи ти привезеш речі того чоловіка? Ми в Західній лікарні. О, і його звати Семмі-Том.

— Що? — перепитала я. — Ні, так не правильно, Реймонде. Він невисокий, огрядний літній чоловік із Глазго. Його аж ніяк не могли охрестити Семмі-Томом.

Я вже почала серйозно побоюватися щодо розумових здібностей Реймонда.

— Ні, ні, Елеанор, Семмі — це скорочена форма від Семюель, а Том пишеться, як Т-о-м.

— Он воно що. — Запала ще одна тривала пауза.

— Отже… як я і казав, Семмі у Західній. Якщо хочеш зайти, відвідування з сьомої години.

— Я ж сказала, що прийду, а я жінка, котра дотримується свого слова, Реймонде. Зараз трохи пізно, я могла б прийти завтра ввечері, якщо тебе це влаштовує.

— Звісно, — сказав він. Ще одна пауза. — Хочеш знати, як у нього справи?

— Звичайно, хочу, — мовила я. Цей чоловік був кепським співрозмовником і неймовірно ускладнював цю бесіду.

— Не дуже добре. Стан стабільний, але травма серйозна. І хочу тебе підготувати, він ще не отямився.

— Отож завтра йому навряд чи знадобляться газировка чи сосиски. Як гадаєш? — запитала я.

— Слухай, Елеанор, роби, як хочеш, — зітхнув Реймонд. — Зараз він не поспішає отримати свої речі, і, мені здається, тобі варто викинути все, що скоро зіпсується. Як ти й сказала, старий ще не скоро буде щось смажити.

— Ну добре. Проте гадаю, саме смажені сосиски призвели до цієї ситуації, — припустила я.

— Мені час іти,