Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

мені знадобився якийсь час, і влітку після завершення навчання я нарешті змогла пофарбувати стіни. Я купила емульсійну фарбу і щітки після того, як отримала готівку за чеком, який одержала на пошті від університету, разом із дипломом. Виявилося, я виграла невеликий грант, заснований на честь якогось давно померлого класика, за найкращі фінали п’єс за мотивами «Георгіків» Вергілія. Звісно, я навчалася заочно, адже мені здавалося безглуздим грати на сцені без глядачів і аплодисментів. Відтоді інтер’єр у квартирі не змінювався.

Намагаючись бути об’єктивною, можу сказати, що інтер’єр був зношеним. Матуся завжди казала, що одержимість затишком є нудотно-міщанською, і навіть гірше, адже сіра маса захоплюється хендмейдом. Мені страшно думати про ідеї, які я могла перейняти у своєї матусі.

Меблі мені дала благодійна організація, яка допомагала соціально незахищеній молоді і колишнім злочинцям, коли вони вселялися в нове житло. Ті речі не пасували одна одній, але я була безмежно вдячна за них тоді й продовжую бути вдячною зараз.

Усе справно працювало й було доволі практичним, тому я навіть не думала про заміну. Я не часто прибирала у своєму помешканні, тому, мені здається, інші могли думати, що воно дещо занедбане. Утім, мене все влаштовувало. Зрештою, я була єдиною людиною, яка тут їла, милася, засинала й прокидалася.

Ця Джун Муллен стала першим відвідувачем з листопада минулого року. Візити соціальних працівників відбувалися зазвичай раз на півроку. Цього календарного року вона — перша. Людина, яка знімає покази лічильника, ще не приходила, хоча, мушу зізнатися, мені більше до вподоби, коли вони залишають картку і я можу зателефонувати та продиктувати їм цифри. Мені до вподоби кол-центри, завжди цікаво слухати різні акценти й трохи дізнатися про співрозмовника. А найкраще починається тоді, коли вони запитують: «Чим я можу ще вам допомогти, Елеанор?», і я тоді можу відповісти: «Ні, дякую, ви цілком розв’язали мою проблему». А ще мені завжди приємно чути, як інші називають мене на ім’я.

Окрім соціальної служби та працівників комунальних підприємств, до мене іноді навідуються віряни, щоб поцікавитись, чи не хотіла б я впустити Ісуса у своє життя. Я з’ясувала, що їм зазвичай не подобається обговорювати концепцію прозелітизму, і мене це дуже розчаровує. Минулого року до мене завітав чоловік, який розносив каталоги одного великого магазину, що виявився справді цікавим. Я досі шкодую, що не придбала пастку для павуків, яка насправді була доволі чудовим винаходом.

Коли ми повернулися до вітальні, Джун Муллен відмовилася від чашки чаю. Ми сіли на диван, і вона дістала зі свого портфеля теку з моєю справою, доволі пухку та міцно обгорнуту еластичною стрічкою. У верхньому правому кутку невідома рука написала маркером: «ОЛІФАНТ, ЕЛЕАНОР» і дату мого народження — липень 1987 року. Потерта й обшарпана тека з буйволячої шкіри скидалася на артефакт.

— У Хезер жахливий почерк, — пробурмотіла Джун, проводячи нафарбованим нігтем по першому документу зі стосика. Вона говорила тихо, скоріше до себе, ніж до мене. — Огляд щопівроку… безперервна інтеграція в суспільство… раннє виявлення потреб у додатковій підтримці…

Вона продовжувала читати, та раптом вираз її обличчя змінився, вона подивилася на мене з сумішшю жаху, занепокоєння та жалю. Певно, вона дісталася згадки про мою матусю. Я уважно поглянула на неї, змусивши її збентежено відвести погляд. Вона набрала повітря в легені й, скинувши оком на папери, гучно видихнула та підняла на мене очі.

— Не можу навіть уявити, — сказала вона голосом, що викривав її почуття, — мабуть, ви… мабуть, вам її дуже не вистачає.

— Матусі? — запитала я. — Навряд.

— Ні, я хотіла сказати… — вона замовкла, зніяковіла, засмучена, збентежена. О, я знала цей вираз обличчя — це була свята трійця виразу Оліфант. Я знизала плечима, гадки не маючи, про що йдеться.

Запала болісна тиша. Здавалося, минуло кілька днів, перш ніж Джун Муллен закрила теку на колінах і посміхнулася до мене.

— Отже, Елеанор, як у вас справи від останнього візиту Хезер?

— Ну, я не відчуваю потреби в додатковій підтримці, я цілком інтегрувалася в суспільство.

— На роботі все гаразд? — Вона злегка усміхнулася. — Бачу, ви… — Джун глянула в записи, — працюєте в офісі?

— З роботою все гаразд, — відповіла я. — Усе гаразд.

— А вдома як справи? — запитала вона, роздивляючись кімнату.

Її погляд зупинився на чималому зеленому пуфі у формі жаби, що дістався мені від благодійників, коли я переїхала вперше. Я дуже любила цю жабу, її витрішкуваті очі та гігантський рожевий язик. Одного вечора, п’ючи горілку, я намалювала на ньому велику кімнатну муху, Musca domestica, вкраденим фломастером.

У мене немає художнього хисту, але, на мою скромну думку, це було непогане відтворення реального об’єкта. Я відчувала, що це допомогло мені прийняти у власність пожертвувані речі, створивши щось нове з чогось вживаного. А ще ця жаба мала зголоднілий вигляд. Джун Муллен прикипіла до неї очима.

— Тут усе гаразд, Джун, — повторила я. — Усі рахунки сплачено, з сусідами щирі стосунки. Мені тут цілком комфортно.

Вона знову погортала досьє та зітхнула. Я знала, про що їй кортить спитати, зі зміни її тону — страх і невпевненість завжди передували цій темі.

— Ви досі не хочете нічого знати про той випадок і про вашу маму, я правильно розумію? — запитала вона, цього разу без посмішки.

— Так, правильно, — сказала я. — У цьому немає потреби — я розмовляю з нею раз на тиждень, у середу ввечері, чітко, як за годинником.

— Дійсно? І досі?.. Цікаво… А ви хочете… підтримувати це спілкування?

— А чому б ні? — мовила я з недовірою. Господи, де ж соціальна служба відкопує таких працівників?

Вона зумисне довго мовчала, та, хоча я добре знала цей трюк, однаково не втрималась, щоб зрештою не заповнити тишу.

— Гадаю, матусі сподобається, якщо я спробую дізнатися більше про… той випадок… але я не маю наміру цього робити.

— Розумію, — кивнула вона. — Ну, те, як багато вам хочеться дізнатися про той випадок, цілком залежить від вас. Хіба ні? Судді залишили це на ваш розсуд.

— Так, — підтвердила я, — саме це вони й сказали.

Джун пильніше глянула на мене, як чимало людей до неї, вишуковуючи бодай найменшу схожість з матусею, відчуваючи дивний захват від того, що перебуває поряд кровної родички жінки, яку газети й досі, багато років по тому, називають «милим обличчям зла». Я спостерігала, як її погляд ковзав моїми шрамами. Її щелепа відвисла, і стало зрозуміло, що костюм і стрижка боб — лише невдале маскування ошелешеної селючки.

— Якщо хочете, я можу пошукати фото, — запропонувала я.

Двічі змигнувши, вона почервоніла, а