Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

В мене трясуться руки. Я виходжу надвір, щоб подихати. Там, у вітальні, з тими клятими жінками… Я нічого не маю проти своєї мами. Але чому вона спілкується з людьми, які мислять так вузько? Я абсолютно не розумію, як так сталось. Я ніколи не був тим хлопцем, який казав би дівчатам, що їхнє місце на кухні, або що вони повинні виховувати дітей і забити на себе. Я ніколи так не говорив і не розумів цієї думки! Кожна людина заслуговує на те, щоб здійснювати свої бажання. Ми вже давно не живемо у часи, коли жінка цілими днями всім підтирала дупи, а чоловік ярував на роботі, щоб прогодувати родину. Але мені здається, що останнім часом поняття жіночої свободи дуже сильно спаплюжили і перевернули. Адже жінки почали тепер чоловікам диктувати, що вони повинні або не повинні робити. І якщо особа чоловічої статі не підходила під ці дурнуваті стандарти, то одразу імпотент або гей. Яка чудова логіка! Я феміністка, мені так можна говорити. В першу чергу ти, бляха, людина! 

Я намагаюсь дихати рівно, але в мене до сих пір пече в грудині. Відчуття, наче я провалився на пробах, або щось не правильно зробив на репетиції. Одразу виникає якась незрозуміла провина за свої дії. Може, я все-таки не правий? Але ні! Нафіг те відчуття провини! Я не зробив абсолютно нічого поганого. Я просто не захотів слухати тупий маніфест баби, яку виховала ще одна така сама грьобана феміністка. Ніколи в житті я не буду жити з такою. Краще до кінця своїх днів бути самому. Якби тут була Оксана, вона б стулила пельку цій Крістіночці. Фу. Мене аж скривило від цього імені. До речі, Ксю…

Майже не дивлячись на екран телефону, я знаходжу її номер і набираю. Гудки йдуть занадто довго, і я вже хочу скинути. Але нарешті чую голос подруги:

— Ти без мене й години не можеш? — на тлі скриплять двері, а потім чутно шум вулиці.

— Новий рекорд. Дочка маминої подруги довела мене за п’ять хвилин.

Сідаю на теплу землю в тіні дерев у дворі. Тут затишно, а ще мене не видно з вікна вітальні. Відчуваю через тканину футболки як нагрілась кора дерева. Знаходжу пальцями травинку і зминаю, щоб заспокоїтись. А тим часом Оксана сміється десь дуже далеко від мене.

— Що вона накоїла?

— Сказала, що я гей, якщо хочу витрачати зароблені гроші на себе, а не на родину.

Подруга сміється ще голосніше, а мені стає так сумно, що вона не поруч. Оксана забрала мене б звідси і потягнула у місто — шукати пригод на дупу. 

— Ксю, мені так набридло, — слова зриваються з язика до того, як я встигаю їх обдумати. — Все тут набридло. Тут, вдома, я знаю кожну собаку. Моє життя скотилось до театру і вихідних у ліжку. Тут немає жодних друзів. Всі, як і ти, поїхали. А я…не знаю. В мене відчуття, що я застряг. І мені так хочеться чогось іншого. Знаєш, щоб прокинутись вранці і зрозуміти, що я радий новому дню. А не те, що мені хочеться придушити мамину подругу і її малу копію з юрфака. 

— Так вперед, — Оксана завжди така спокійна.

— Що вперед? — травинка в моїх руках перетворюється на зелену кашу.

— Переїдь сюди, у велике місто. Зміни щось. Тобі тільки двадцять три, сонце. 

Її слова змушують мене застигнути на місці. Та й здається, що весь світ застиг разом зі мною. Я ніколи не думав про це. Точніше ні, брешу, думав. Але це здавалося такою недосяжною мрією. Тобто ти знаєш, що це не станеться в найближчому майбутньому, тому ти не вважаєш це чимось реальним, серйозним. 

— А як же театр? — пальці знаходять наступну травинку. — Майже кожен спектакль написаний під мене. Пошиті костюми, зроблені декорації. 

— І що? Ти зараз просто шукаєш відмазки, Саш. Ти навіть боїшся глянути у прірву. Може, ти полетиш, а не упадеш!

— Не говори цитатами з Фейсбуку, будь ласка.

— Тут теж є театри…

— Можливо, я не хочу грати, — перебиваю її, але так тихо, наче боюсь сам почути ці слова. Вперше я кажу їх вголос. І коли роблю це, то відчуваю, як в середині все стискається. Може театр і справді перестав бути чимось спеціальним для мене? 

— Чого ти тоді чекаєш? Ждеш, коли тобі стукне п’ятдесят, а змінити так нічого і не вдастся. А що потім, Саш? Я не хочу, щоб ти шкодував. 

— І я не хочу, — зітхаю. — Але…я не хочу потім шкодувати про те, що я кинув грати. Може, я не вмію більше нічого у цьому житті? 

— А може ти просто драматизуєш? — буквально відчуваю, як вона іронічно дивиться на мене своїми зеленими очима.

— Це моя спеціальність, — я намагаюсь посміхнутись, але це не виходить. Я і справді, як вижатий лимон. 

— Просто зроби крок уперед.

— Знову починаєш цитатами балакати.

— А чим мені ще на роботі займатись? Я в сєтях сижу. 

— І що я буду робити у місті? 

— Та що завгодно, Сань. Ти навіть не уявляєш, скільки тут простору. Вроді що там тої разниці, а коли попадаєш сюда, одразу вільніше дихається. 

— А робота?

— Перестань шукати довбані відмазки, окей? Блін, Сашка, — на задньому фоні чуються голоси, — не хочу тебе кидати в такий момент, але мушу бігти. Я наберу тебе, окі? 

— Не парся.

Подруга кладе слухавку, а я знову і знову прокручую в голові її слова. Можливо, мені дійсно треба спробувати щось нове? Відчуваю себе наче входжу у воду. Знаю, що нічого не станеться, але та грьобана вода видається такою холодною, що не можу змусити себе пірнути. Навіть, якщо я хочу переїхати до міста, то що скажу батькам? Мама взбіситься, а тато просто подивиться і зітхне. Вони все життя поставили на мою гру в спектаклях їх театру. Але я на нього вже дивитись не можу. Як колись у дитинстві, коли я переїв свої улюблених цукерок. Досі нудить від одного їхнього вигляду. А тепер мене нудить від театру, який мав бути моїм початком і моїм кінцем. А може це — той самий кінець?