Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

Через хвилин десять корона готова. Вона трошки кривенька, але я старався. Женя обережно надягає її на голову кролика й задоволено посміхається. Я навіть забуваю про свої негаразди і проблеми. Ніколи не працював з дітьми, а це виявляється дуже цікаво. Особливо бачити цей захват на обличчі з веснянками і розуміти, що ти робиш когось щасливим. Двері маминого кабінету відкриваються так зненацька, що я навіть завмираю. Коли я встиг піднятись на других поверх і пройти через весь коридор? А коли я встиг змайструвати корону для рожевого кролика? Але ось вони — двері з табличкою Шамсудінова Софія Вікторовна. Директор. 

— Женьок, — поруч опиняється худорлявий чоловік з таким же рудим волоссям, тільки трошки темнішим. Його обличчя прикрашає густа руда борода. 

— Па, глянь, — Женя підхоплюється з місця і демонструє кролика. — Саша зробив нову корону для Принца!

— А ти подякував? — чоловік бере кролика і з посмішкою мені киває.

— Дякую! — Женя міцно мене обіймає, від чого всередині розливається приємне тепло. — Па, а ти будеш Саші робити костюми? — Женя забирає назад кролика і обережно поправляє корону.

— Побачимо, — чоловік скуйодвив синові волосся.

Я прощаюсь з ними, а потім стукаю у двері, і, якщо честно, дуже сподіваюсь, що мами там немає. Тоді в мене буде ще трошки часу, щоб подумати над тим, що я хочу сказати. Але ні, не сьогодні. З кимось же розмовляв Женін тато в кабінеті.

— Заходьте! — чую мамин голос через двері та штовхаю їх, щоб ненароком не передумати і не втекти. 

— Хей, — спочатку заглядаю, а потім заходжу повністю.

— Синочку, — мама піднімає голову від паперів, які тримає в руці.

— Можу на хвилинку? — все ще тримаюсь рукою за двері, наче вони можуть мене врятувати. 

— Авжеж, — мама складає папери у папку синього кольору й відкладає від себе. — Якщо ти з приводу вчорашнього…мені дуже прикро, що все обернулось таким чином. Вона здавалась мені такою спокійною, доброю, але вчора…я не знаю, які біси вселились у ту дівчину. 

— Все нормально, — в мене до сих пір око сіпається від спогадів про Крістіночку. — Не заздрю її майбутньому чоловікові. 

— Якщо він у неї буде, — мама сміється, а мені трохи відлягає від серця. Якщо вона в доброму настрої, то все може пройти добре. — Так про що ти хотів поговорити? — ця фраза знову змушує мій шлунок стиснутися до розмірів крапки. 

— Та..я…

В мене починає крутитись голова. Блін, чесно, здається, що я прямо тут і зараз грохнуся. Весь той спокій, що я відчував, поки майстрував корону, кудись випарувався. Змушую себе сісти на стілець, а потім слова вириваються самі собою:

— Мам, я хочу переїхати. 

Вона дивиться прямісінько на мене, і мені хочеться зіщулитись, стати розміром з пилинку і просто провалитись крізь підлогу. 

— Якщо ти хочеш своє житло, то я тільки сьогодні бачила оголошення про квартири в це…

— Ні, мам, я хочу поїхати з цього міста. 

Ось. Я це сказав. Небо не впало, а мене не поглинув пекельний вогонь. 

— Я знаю, що це дуже зненацька, — навіть не роблю пауз в словах, щоб мене не зупинили, дали сказати все, що хочу. — Але я не можу вже тут, мам. Річ не в тобі, татові або взагалі театрі. Але я відчуваю себе замореним кожного дня. Не допомагають вихідні. Просто дурне відчуття, що я проживаю один і той же день. Всі мої друзі поїхали — хто за кордон, а хто просто в інші міста. І ні, не треба казати, що тебе не хвилюють всі, і ту дурнувату фразу якщо всі підуть стрибати з мосту, то ти теж підеш. Так, піду, бо в мене вже немає сил. Я не хочу в свої двадцять три відчувати себе старим дідом, якому вже нічого не змінити. І я…

— Стій-стій, — мама уважно дивиться на мене. Не намагається мене вбити, не плаче, навіть не кинула в мене чашкою. А я вже був готовий до всього, включно з зомбі апокаліпсисом. 

— Ні, я повинен сказати…

— Підожди, — вона робить глибокий вдих, — підожди, будь ласка. Так, признаюсь, ти мене трохи шокував. Прошу тебе, не роби такий вигляд, наче в мене роги виросли. Тобі вже не шість, і ти не розбив склянку. Поговоримо, як дорослі люди, добре? 

В мене вистачає сил тільки на те, щоб кивнути. Розмова йде не по такому сценарію, до якого я готувався. І від цього мені ще більш лячно. 

— Я хотіла запропонувати тобі з’їздити у відпустку на якийсь час, — мама сплітає пальці обох рук на столі, — бо ти давно ніде не був. І ми з татом подумали, що це був би не поганий відпочинок для тебе. Але якщо ти хочеш пожити у іншому місті, то…ну добре. 

— В сенсі добре? — якби в мене могла впасти щелепа, вона б вже валялася на підлозі. 

— В прямому, — на маминих вустах з’являється лагідна посмішка, від якої мені хочеться заплакати, — ми просто можемо з тобою домовитись. В тебе ж там якісь гроші збережені є? 

Киваю. Але не розумію до чого вона веде.

— Ну ось. Ти можеш просто спробувати пожити в столиці. Я ж правильно розумію, що ти хочеш туди поїхати? До Оксани?