Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

— Ти навчилась читати мої думки?

— Ні, дурнику, — вона сміється, — ти моя дитина. І частіше за все, матері добре знають, що болить у їхніх дітей. Навіть, якщо це душа. 

— Тобто…ти не злишся? — я дивлюсь на неї, як баран на нові ворота.

— А чого мені злитись? — мама встає зі свого місця та підходить до мене ближче. Вмощується на підлокітник крісла й обіймає мене за плечі. — Ти дорослий хлопчик. Нехай це буде твоєю відпусткою. Ми з татом думали подарувати тобі путівку на море. Але якщо тобі хочеться так, то я не наполягаю. Тільки не знаю, як з житлом у тій столиці. Там ціни скажені.

— Я перший час поживу у Оксани, — до сих пір не можу повірити у своє щастя. 

— Добре, — мама гладить мене по волоссю. — Але давай все ж домовимось. Якщо тобі не сподобається, все виявиться не таким, як тобі здавалось, то ти повернешся. Добре? Але якщо ти захочеш залишитись…то ми з татом не будемо перешкодою. Обіцяю.

— Дякую, —  єдине слово, яке мені вдається вичавити з себе. 

Я покидаю мамин кабінет з дуже змішаними відчуттями всередині. З одного боку — щастя. Вперше я не побоявся сказати свою думку вголос. Тобто, не тільки те марудження в голові день за днем. А справжні слова, через рот. Господи, в мене аж коліна від цього трусяться. А з другого боку, десь в глибині душі я відчуваю справжній жах. Вперше в житті моє бажання — це не просто мрія на закутках свідомості, не щось ефемерне в думках перед сном. А щось, що існує в реальному житті. Я наче попав у якусь фентезі історію, де головний герой пройшов квест і перед ним відчинились ворота у новий всесвіт. Мені просто треба зробити крок далі. Але, курва, як лячно. 

Наче на автоматі в моїй руці з’являється телефон. Знову відкриваю той сайт з квитками. На післязавтра. Швидкісний потяг. О дев’ятій ранку. Місце біля вікна. 

***

За вікном повільно наступають сутінки, і небо таке гарне — колір нагадує бузок весною, а на обрії видніються помаранчеві відблиски сонця. Нереальна краса. Я просто стою і дивлюся на неї через відчинене вікно моєї спальні. Можливо, це мій останній вечір в цій кімнаті. Можливо, я повернусь сюди тільки за декілька місяців, але вже як гість. Не хочеться думати, що, можливо, я повернусь сюди, піджавши хвоста. Але ось воно — моє ліжко, на якому зараз стоїть відкрита дорожня сумка, стіл з легким безладом від речей, які я туди склав, щоб нічого не забути. Відкрита шафа — майже всі речі залишаються тут. Якщо…ні, не якщо, а коли! Коли все вигорить, то батьки відправлять мені цей одяг поштою. Або привезуть, коли приїдуть в гості. А зараз я з собою беру лиш пару футболок, сорочку, білизну й одні джинси, в інших їду. На жаль, все життя не вмістиш до однієї сумки. Але може це на краще? Так буде простіше почати з чистого листа. Навіщо брати з собою минуле? Але цю кофту все ж візьму з собою. Ну дуже мені подобається цей смарагдовий колір. 

Телефон вжикнув у кишені. Нове повідомлення. 

Ксю:

Я не встигаю тебе зустріти, малий

Я:

Нічого, напиши просто як до тебе добратись від вокзалу

Ксю:

Обіцяю вечерю і вінішко

Я:

Ти готувати не вмієш, але окей:)

Оксана пише адресу в наступному повідомленні, і я знову відчуваю цей страх, змішаний з чистим захватом. Здавалося, що серце вискочить зараз через горло і втече від мене. Вже кілька разів на день я ловив себе на думці, що — може все кинути? Ну, сказати, що я передумав, та й все. Але хто виграє від цього? Точно не я. Не хочу все життя відчувати себе ідіотом, який спіймавши щастя за хвіст, зразу ж його відпустив. І через що? Через звичайний страх. Я вже задовбався боятись, якщо чесно. Буде, що буде. Але краще я буду шкодувати про те що зробив, а не про те, що так і залишилось за кулісами. 

Я лягаю спати з цілим калейдоскопом думок. Здається, наче хтось в моїй голові розсипав цілу тонну шматочків від різних пазлів. І тепер фіг розберешся, що і до якої картинки належить. Та все одно — думка про те, що завтра починається нове життя, горить неоновим написом серед всього хаосу. Вона наче той маяк серед туману і незрозумілих силуетів. Я ніколи не бачив справжнього маяка, але в книжках його описують, як символ надії. Завтра насправді почнеться нове життя Олександра Шамсудінова. Не треба чекати понеділка або нового року. Просто треба встати з ліжка і сісти на потяг — так просто. Може все нове починається так просто, а ми тільки вигадуємо собі ці труднощі та перешкоди? 

***

Вмовити маму не проводжати мене на вокзал виявилося нереальною задачею. Як і вислухати всі її поради, які вона тараторила скороговіркою весь час. З татом ми попрощались рано-вранці. Це було коротко, з посмішкою і з обов’язковою обіцянкою, що ми скоро побачимося. Швидко, як відірвати пластир. З мамою було ж трошки складніше. В горлі стоїть гуля, наче я ось-ось розплачусь. Але це просто страх перед тим, як залишити улюблене болото зони комфорту. 

— Не забудь подзвонити, коли будеш на місці, — мама впевнено паркує машину поряд з вокзалом. 

— Добре.

— І слідкуй за речами в дорозі, — вона переводить погляд на мене, коли машина зупиняється.