Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

— Ну, ма, не плач, — гуля в горлі стає тільки більшою, коли я бачу, як блищать мамині очі від сліз. 

— Не можу. Моя дитина їде до іншого міста. Маю я право поплакати? — навіть в цій ситуації вона залишається директором. 

— Добре-добре, — слабо посміхаюсь, щоб якось розрядити атмосферу. — Не переживай, може, велике місто мене пережує і виплюне назад. Будеш мене тоді тут же й забирати додому. 

— Не буду брехати, що я б відмовилась від цього, — вона вимушено посміхається, — але на першому місці те, чого хочеш ти. Тому що, Саш, життя — тільки твоє. І тільки тобі вирішувати, як його жити. Я не хочу бути тою мамою, яка змушує дитину здійснювати мрію батьків. 

— Дякую, що ти така, — ще трохи і плакати почну я.

— І Саш, — зараз точно розревусь, — якщо ти вирішиш, що театр — це не твоє…ми з татом все одно будемо тебе любити.

— Я вас теж дуже люблю, — голос мене не слухається через цілу купу емоцій, які вирують всередині мене.

І з цією жінкою я боявся розмовляти? Якщо я хоч на половину буду таким для своєї дитини, як моя мама, то я буду щасливим. 

Вже всередині вокзалу зупиняюся біля стіни, щоб зробити глибокий вдих, а потім видих. Заспокоїтись, я просто мушу заспокоїтися. Мушу не думати про те, що хочеться побігти назад до машини і попросити маму відвезти мене додому. Ні, досить відкладати своє життя на потім. Так, зараз важко, але літак теж злітає проти вітру. Господи, вже і я починаю говорити цитатами з Фейсбуку. Це все Оксана винна. 

На чорному табло світяться написи. Мій потяг від'їжджає за двадцять хвилин. Моє нове життя починається за двадцять хвилин.