Читати книгу - "Дворянка, Дмитро Українець "

Ми дивилися на море, та як плавали у ньому човни і кораблі, а водночас споглядали одне одного і милувалися красивими видами, але справа йшла до вечора. Звичайно, що все завершилося звичайним поцілунком, але продовжуватися буде у кафе, в яке він мене запросив по невідомій причині. Я бачила місця, в яких була ще коли вперше прибула в місто. При вечірній пробіжці, коли я втекла від батьків, я не помічала цих красот. Цю вуличку називали «Червоними ліхтарями». Вуличка була популярна тим, що тут можна було все, та шкода, що саме на ній знаходилося це кафе. Він посадив мене за столик, з виглядом на вулицю і покликав пана офіціанта, щоб приніс нам каву і вечерю. Я взяла собі овочевий салат з сиром і млинці, а Туліо взяв страву, що дуже була схожа на яєчню, та називалася вона хурлума. Що туди входило, ви запитаєте: яйце, сир, зелень, тістечка по боках і всередині посудинка з соусом. 

Запах смачної кави, ідеально приготовані страви, тиша, не дивлячись на те, що творилося на вулиці. Дівчата мого віку просто вішалися на чоловіків і роздягалися на людях. Це було так неприємно, що аж блювати хотілося. Невже це було настільки приємно для них? Мені бабуся завжди казала, а після неї ці слова повторювала панна Елізабет – «Щастя приходить в тиші».

Важко було собі уявити, що я коли небуть буду так романтично проводити вечори з коханою людиною. Він сидів, мов весь на голках. Так роздивлявся місцевих, стіни, дах, але чомусь, коли дивився на мене, то посміхався і поглядав на праву кишеню свого жакета. 

- Щось не так? Туліо, ти весь сам не свій – я поглянула на його чоло. Воно було ледь мокре, але тут не було так спекотно. Вікна були відкриті, легкий вітерець подував через отвір.

- Та ні, все чудово, кохана! – він промовив це досить схвильовано. Як жінка, я зрозуміла, що щось не так.

- Так, ану признавайся, що сталося? – я склала руки в замочок і поклала їх на стіл. Для нього це завжди був знак, що я чимось невдоволена.

Він почав чесати потилицю, ще більше оглядатися по сторонах, але колотися не хотів. Я вирішила, що він щось приховує, або йому погано. Я почала переживати, але не хотіла йому псувати вечір. Раптом він запхав долонь у кишеню, на яку так часто дивився і заховав щось під столом, а потім глянув на мене впевнено і запитав.

- Анджелло, скажи будь ласка, що ти про мене думаєш? – його питання мене здивувало.

- Нууууу…не знаю до чого ти це кажеш, але…ти чудовий, красивий, працьовитий, іноді жартівливий, подобаєшся мені – мені було досить соромно таке питати. Я вся покрилася фарбою – А ти, що думаєш про мене? – запитавши це, я почала від хвилювання швидше їсти.

- Я теж вважаю…що…ти сама красива – він дууууже хвилювався – А ще гарно готуєш, допомагаєш, хоч і я на тебе багато звалюю роботи, але ти мені також подобаєшся, тому я б хотів…хотів – він повільно досягав руки з-під столу – Хотів запитати тебе дещо...

- Ну кажи, кажи швидше, що саме? – я згорала від нетерпіння, але відповідь шокувала мене.

Він підвівся з стільця, обтер чоло від поту, та встав переді мною на одне коліно, тримаючи руки за спиною. Його очі дивилися на мене, проте люди, що були в кафе дивилися на нас обох. Він дістав з-за спини маленьку коробочку і відкрив її, промовивши:

- Анджелло, ти вийдеш за мене?

Я зачервонілася наскільки змогла. В мене всередині просто вивертало від емоцій. Це вперше, коли вона чує у свою сторону таке щире прохання одружитися. Я хотіла вдихнути свіжого повітря, адже мені було трішки погано від щастя. Люди так дивилися на це, а він бідний чекав на мою відповідь. Я бачила погляд його і людей, що довкола. Вони всі натякали на те, щоб я сказала так. Не вагаючись я попросила його піднятися, а тоді сама йому прокричала на все кафе.

- Так! Я вийду за тебе! – і обійняла його міцно, так, що він просив відпустити, адже не мав чим дихати і його почала боліти поранена рука.

В той вечір радощам не було меж, адже це була мить, що перевернула моє життя назавжди. Я іноді просто забувала, що я колись була дворянкою. Я бачила як мої мрії поступово починають збуватися. Все, до чого я рухалася, не залишилося сном, а стало реальністю. Моє життя більше не належить до багатого, розкішного маєтку, а до цього маленького містечка у Іспанії, з коханим чоловіком. Ми поцілувалися прямо у кафе, адже не звертали увагу на претензії людей. Це було дійсно щире кохання з аплодисментами і криками «гірко» на задньому плані. Я усміхалася, а він мені в слід. 

Ідучи радісно по вулиці міста, я була п’яна від любові. Він носив мене на руках, обіймав і цілував. Ми сміялися, раділи, веселилися, іноді плакали. Його рука уже загоювалася на очах. Він був щасливим і все казав, що це я зробила його таким. Я проявляла до нього ті ж самі емоції, але… . Але завжди кожній радості іноді настає кінець.

- Схопити їх! – пролунав чоловічий крик з місцевого провулку і звідусіль почали вибігати контролери. Вони накинулися на Туліо, а мене просто схопили в свої важку, тверді, брудні руки. Я кричала, щоб вони відпустили нас, аж поки не побачила його.

З темряви провулку вийшов чоловік, високого зросту, вусатий і одягнений по багатому. Він дивився на мене крізь місячне сяйво, але я не могла побачити його обличчя. Кінець кінцем я впізнала його по голосу і по тому, як він мене назвав.

- Ну досить доню, хватить гратися у хованки для закоханих.

Так, це був мій батько. Туліо краєм вуха почув те, що він говорив і одразу глянув на мене. Він ще не розумів, що перед ним стоїть сам Паулі ді Рікардо, володар маєтку на пагорбі, та той, хто розшукував свою доньку усіма силами і багатьма жертвами – так це описувала преса.