Читати книгу - "Дикі володарі"

— Тато не дасть їм, — щиро кажучи, повністю впевненим у цьому я не був. — Хоча краще б підпалили. Тоді ці не прийдуть сюди.

На протилежному березі озера кричали й бігали, розмахуючи смолоскипами. До нас слова майже не долітали, та й видно було погано — сонце ось-ось мало зійти.

— А смисл? — зітхнув Поль.

— Приїде поліція, вчені, — іноді другові треба пояснювати найпростіші речі. — Вони не дозволять…

Я не втримався, кинув погляд на місток — там лежало щось безформне, в калюжі, що встигла натекти…

«Звичайно, не дозволять!»

Я знав, що там лежало. Пан Франк. Один з наших друзів. Раніше, коли ми були маленькими, ми вважали їх чарівниками. Тепер ми знаємо, що вони — людики. Роботи, але дуже схожі на людей.

У мультфільмах роботи завжди металеві й невразливі. А виявилося…

Я нагадую собі, що я дорослий; я стискаю кулаки і щосили намагаюся не розплакатися. Ми повинні врятувати людиків — окрім нас, нікому.

Смішно махає плавцями золота рибка «кінський хвіст», і здається, хоче мені щось сказати. Я дивлюся на власні відображення в акваріумах, які стоять навколо. Ми з Полем сидимо в «рибній кімнаті» пані Джессіки, тому що тут можна поговорити й ніхто нас не почує. Наші друзі (я не дуже люблю слово «людики») — вони зараз у вітальні, їм не до нас.

— Ранок уже. Може, підемо, скажемо тим, на мосту, що з нами все гаразд? — запропонував Поль.

— Вони ж назад нас не відпустять, — вкотре нагадав я йому.

Усе лихо в тому, що дорослі вважають наших друзів небезпечними для нас, або взагалі, що вони й захопили нас у полон. Ну, ми ж не маленькі, ми знаємо, людики можуть нашкодити кому-небудь, якщо зламаються. Але в тому-то й справа, що коли ми з ними, вони почуваються набагато краще! Тоді в них гарний настрій, і вони розповідають нам багато цікавого, вчать різним корисним речам і таке інше.

…Щоправда, зараз у них настрій не так, щоб дуже. Я їх розумію. Якби мені сказали, що я просто розумна машина (і це насправді було так), я б, напевно, теж засмутився. Ну, ламати меблі, як пані Марта, не став би, але розревівся б — це точно!

Добре, що я людина!

— Вони радяться, — шепоче Поль. Він біля дверей до вітальні й підслуховує.

— Що кажуть?

— Що потрібно нас повернути. Ходи, послухаєш сам.

Я тулюся вухом до замкової щілини й чую голос пана Коннора:

— …неодмінно! Діти й так натерпілися.

— Чи не буде їм гірше там? — заклопотано запитує пані Джессіка. Бідна, у неї від усіх цих переживань оніміли ноги, так що сюди нам довелося її нести.

— Джессіко, — докірливо зауважує Мариній Леррок, — ну погляньте навколо! Хіба десь може бути гірше, ніж тут?

— У нашому підвалі, — парирує Ронуальдо Леррок. — Але він уже зайнятий пані Мартою. А взагалі, друзі, годі базікати. Я хочу розібратися, що нам робити далі. З тим, наприклад, що ми — просто неякісно виготовлені механізми.

— Не знаю, як ти, а я механізмом не почуваюся, — відрубав Мариній. — От ні настілечки не відчуваю себе автоматом, про що б там не свідчили ваші факти!

— Я теж, — відгукнувся пан Лофтінг. — Але повір вже мені на слово, це так.

— Наскільки я пам’ятаю з газет, людиків вважали… гм… нестабільними, — чути, як Коннор метається по кімнаті з кутка в куток. — Тепер принаймні зрозуміло, чому вони там переполохалися через хлопців.

— До нас гості, — раптом тихо вимовляє хтось, здається, пан Лофтінг.

Неважко зрозуміти, кого він має на увазі. Зовні, від озера, лунає тупіт ніг по дощатому настилі містка. Біжать або майже біжать; я повертаюся до Поля, але він уже здогадався. Ми переглядаємося й, не змовляючись, виходимо до друзів… до людиків.

Майже відразу ж двері в будиночок пані Джессіки ривком розчиняються, — напевно, з того боку думали, що їх замкнено, і вдарили з усієї сили. А їх-то ніхто й не замикав!..

— Усім лягти на підлогу! Не рухатися! — це кричить пан, який першим увірвався до кімнати, він у поліцейській формі й цілиться в пана Коннора з пістолета. Пістолет блискучий, а от форма в поліцейського вся якась пом’ята, і лице — ніби паперовий пакет, пошарпаний, із двома дірками-очима. Ще одна дірка — рот — рветься злякано: — Я сказав, на підлогу!

От якби не обличчя, то можна було б подумати, що все це в кіно відбувається. Але не бачив я в кіно, щоб такі лиця показували.

Страшно. Брати Лерроки важко опустились на підлогу, добродії Лофтінг і Коннор — теж, слідом за ними. Тільки пані Джессіка так залишилася в кріслі сидіти. Поліцейський як побачив це — очі витріщив, рот скривив і закричав:

— Востаннє повторюю!..

— Вона не може рухатися, — сказав, піднімаючи голову від підлоги, пан Коннор. — У неї відібрало ноги.

Поліцейський збирався знову щось заволати, але його перебили.

— Де вони?!

Інший пан, у розстебнутому піджаку, із краваткою, що з’їхала на бік. Обличчя цього пана теж на кульок паперовий схоже, м’ятий.

— Де діти? Де?! Т-ти, банко консервна!..

Пан з краваткою, що аж з’їхала на бік, раптом повертається, розмахується й б’є пана Коннора ногою в лице.

Десь за моєю спиною, далеко, схлипує-скрикує Поль.

І майже одночасно з ним кричить пан із краваткою. Забився. Все-таки — розумію я — іноді бути людиком непогано. Непогано, коли в тебе череп залізний.

Погано, коли інші б’ють тебе ногою в обличчя.

Іншим — погано, але й тобі — теж.

Пан із краваткою лається — я такого навіть по телевізору не чув.

Лається й замахується, щоб знову вдарити.

— Перестаньте! — кричить Поль. — Ми тут, тут!..

Пан із краваткою повертається до нас, помічає мене.

— Пьєр?! Пьєр!

— Тату, — шепочу я злякано. — Тату!..

2. А потім, звичайно, нас повернули до інтернату. І навіть покарати забули, бо їм було не до нас.

…А все-таки покарали. Слово честі, краще б уже звеліли сто сторінок на пам’ять вивчити або назавжди заборонили б Інтернетом користуватися, ніж так!

Нам заборонили ходити в долину — навіть раз на тиждень, навіть раз на місяць! І взагалі наказали забути про неї раз і назавжди. І зовсім не розповідали, що там тепер відбувається.

А там явно щось відбувалося, тут навіть Кабан здогадався, серед нас самий… некмітливий.

Ще коли нас виводили з долини, там нічого доброго не відбувалося. По-перше, будинок пана Лофтінга спалили, по-друге, частина людей пішла до Лерроків, щоб пані Марту з підвалу дістати й… не знаю я, що з нею