Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Що ж, було приємно поспілкуватись, піонере, але я мабуть вже піду, хочу ще трішки поспати, – вона відпустила мою руку. – Сьогодні ще побачимось! 

Я схрестив пальці позаду себе й в умі промовив «Щиро сподіваюсь, що ні». 

Пройшовши повз хатинку вожатої, я вирішив повернутися і зайти до неї. Думаю вона вже не спить, а якщо її розбуджу, то доведеться вислуховувати з самого ранку. На мені форма вся просякла липким потом, а ще в мене немає ні зубної пасти, ні щітки. Може вона мені це все зараз дасть, або хоча б скаже де і в кого? Підійшовши до дверей, я постукав не дуже сильно. Ніхто не відчинив. Але я чув, що вона всередині. Тому постукав ще раз, вже сильніше. 

– Зараз відчиню! – почувся голос з-за дверей. – Одну секундочку! 

Її секундочка затягнулася приблизно хвилин на 10. Добре, що не на пів години, якщо не більше. Вона відчинила двері, поправляючи своє волосся. Побачивши мене, стоячого перед нею, вона здивувалася. Мабуть вона чекала на когось іншого. 

– А, це ти, щось ти раненько прокинувся. Щось трапилося, що ти вирішив до мене зайти? 

– Взагалі то так. Розумієте, тут така справа… В мене немає з собою зубної щітки й зубної пасти, а ще було б добре, якби ви мені дали нову форму.  

– А з цією що не так? – Олена глянула на мене примружуючись. 

– Та в принципі нічого, якщо не зважати, що вона геть просочилася потом. 

В двері легенько постукали. 

– Заходьте! – крикнула Олена. 

То був Льоша, який зайшов досередини веселий, як завжди. Мені здається, що якщо довго на нього дивитися, то можна ненароком заразитися таким сильним позитивом.  

– Добрий день Олена Володимирівна, я вже готовий, можемо йти чи ви зайняті? 

– Привіт, Льоша, – сказав я. 

– Льошику, занеси будь ласка Міші нову форму і зубну пасту з щіткою до будиночку. 

– Мені до Людмили Іванівни зайти за останнім? – спитав Льоша. 

– Так, а в інший раз вже підемо, – відповіла вожата. 

Маленький хлопчик дуже швидко чкурнув за двері, і побіг. А я трішки стояв не розуміючи, куди вони хотіли йти і хто така ця Людмила Іванівна. Тому я вирішив спитати про це у Володимирівни: 

– Хто така ця Людмила Іванівна? 

– Це наш лікар, – казала вона, – вона працює в білому цегляному будинку, я думаю ти вже минав його й не раз. Тому, якщо в тебе буде щось боліти, то повідом мене і я тебе туди відведу. 

– Я можу й сам туди прийти в разі чого, не потрібно цим перейматись, – пирхнув я. 

– Якщо щось з тобою трапиться, в цьому винна буду тільки я, що за тобою не придивилася. 

– Але ж я дорослий вже, бачите? Я можу дати собі раду і зі мною нічого не трапиться, – продовжував, – так що переживайте за іншими. 

– Я сама знаю, що мені робити, піонере. А зараз, – вона глянула на маленький годинник, що стояв на шафі позаду мене, – іди до себе, візьми те, що принесе Льошик і йди вмивайвся. І не забудь прийняти холодний душ! 

– Добре, так і зроблю. 

Я зачинив за собою двері і пішов прямісінько до себе. Що ж, раз мені все принесуть, то вже на 3 проблеми менше, залишилося тільки дізнатись, де тут можна помитись. Прийшовши до себе, я чекав на малого, який по ідеї повинен вже доходити до мене. Він постукав в двері, а я запросив його до середини. 

– Ось те, що просила тобі передати вожата! – він обережно поклав тканинний мішечок з усім на стіл. 

– Дякую Льоша, а ти часом не підскажеш, де тут можна помитися? 

– Взагалі, – хлопчик задумався, – тут є дві будівлі, одна для хлопчиків, а друга – для дівчаток. А ще є одне старе місце в лісі. Але в там лише кабінки. 

– В лісі кабінки…– тихо промовив я собі під ніс. Ну, вони відпадають. Проведеш мене до тої будівлі для хлопців? 

– Авжеж, чому б і ні? 

Я дістав полотенце з шафи, взяв форму і пішов за маленьким піонером. Він намагався йти швидше за мене, але в нього це не дуже добре виходило, тому що його три кроки, були як мій один. Дійшовши до входу, ми попрощались, а я ввійшов всередину. Там було доволі вогко, з кімнат йшов пар, всюди були піонери обмотані білими рушниками. Деякі сиділи взувалися на довгих лавках, інші жартували один між одним. Коли я пройшов далі по коридору, на мене всі враз перевили погляди. Дивилися на мене якось… не так. Наче я прибулець якийсь. Я не звернув на це увагу і зайшов до однієї з кімнат. Там також було багато людей, деякі виходили, а деякі – ще милися. Я зайшов до однієї з вільних кабінок. Поряд біля мене не було нікого, тому мені нічого не заважало перекинути весь одяг на одну з стін. Всередині панували переважно синій та білий кольори, через що це приміщення скидалося більше на туалет з моєї школи. Стіни були з білої плитки. В моїй кабінці одна навіть з плином часу відвалилася. Було дуже добре, що можна було закриватися шторкою. Не дверима на жаль, але це все таки краще ніж нічого. Мені було б якось ніяково, розуміючи що хтось буде дивитися на мій голий зад. Піонери все лишали й лишали кабінки, та й будівлю в цілому. Всі вони поспішили потрапити до своїх груп, тому що вже скоро був час їсти. Я грівся під теплою водою. Це було дуже приємно. Зазвичай, під теплою водою я можу простояти годину, а то й більше, і все через те, що для мене це гарна обстановка для того, щоб думати. Закінчивши свої справи я почав повільно вдягатись, щоб не наступити ненароком на мокру плитку. Я почув чиїсь голоси, в коридорі. Хтось плакав, а потім ще й добряче гепнувся.