Читати книгу - "Хід королем"

— Ось що ви зробите, Дікі. До ранку, заки вони доїдуть на узбережжя, ви теж маєте вже бути там. Виявите урядову турботу, будете під рукою, щоб відповідати на питання цих... газетних нишпорок...— Краєм ока він помітив, що Стемпер шкіриться.— Хочу завтра в обідніх новинах побачити ваше обличчя. Поряд з дохлими тюленями.

Стемпер затулив рота носовичком, щоб притлумити сміх, але Дікі серйозно кивав.

— Ви дасте мені дозвіл на те, щоб оголосити урядове розслідування, якщо я вважатиму це за необхідне?

— Так, авжеж, дорогий мій Дікі. Відкупайтеся від них, чим хочете, окрім грошей.

— Тоді, якщо я маю там бути ще вдосвіта, мені краще вирушати негайно. З вашого дозволу, прем'єр-міністре?

Щойно міністр охорони довкілля попрямував до дверей з виразом усвідомлення власної значущості, як Стемпер утратив самовладання. Плечі в нього затрусилися від реготу.

— Не глузуй,— дорікнув Уркгарт, вигнувши брову.— Тюлені — серйозне питання. Вони харчуються тими клятими лососями, ти же знаєш.

Обоє так і покотилися зі сміху, а активістки благодійної організації набрали повітря в груди й пішли на Уркгарта з наскоку. Уркгарт глипнув на їхні груди, що помітно здіймалися, й відвернувся, одразу опинившись перед молодою жінкою, привабливою і надзвичайно елегантною, яка з викликом дивилася на нього великими очима. Вона здавалася набагато цікавішою суперницею, ніж літні матрони. Він простягнув руку.

— Доброго вечора. Я — Френсис Уркгарт.

— Саллі Квайн.

Вона була спокійна, не така гарячковита, як інші гості.

— Я радий, що ви змогли прийти. А ваш чоловік?..

— Спочиває під тонною бетону, щиро сподіваюся.

Тепер він зміг виявити у неї легкий прононс і непомітно помилувався її довгим жакетом за модою доби Регентства[7]. Він був червоний, з довгими манжетами, а єдиною прикрасою були невеличкі декоративні металеві ґудзики, що створювали враження водночас яскравості й професійності. Чорне як воронове крило волосся яскраво переливалось у сяйві люстри.

— Радий познайомитися з вами, місіс... міс Квайн.

Його вражала пишна мова її тіла, її незалежність, але водночас Уркгарт помітив натягнутість у її вустах: щось її турбувало.

— Сподіваюся, вам тут весело.

— Відверто кажучи, не надто. Почуваюся дуже роздратованою, коли мене знаходять і намагаються монополізувати — просто тому, що я виявилася жінкою без пари.

То ось що її хвилювало!

— Зрозуміло. І хто це був?

— Прем'єр-міністре, я — ділова жінка. Я не дуже далеко піду, якщо патякатиму.

— Ну, давайте вгадаю. Схоже на те, що він тут без дружини. Зарозумілий. Імовірно, політик, якщо тримає тут руку на пульсі, почувається впевнено. Якийсь серцеїд, еге?

— З того збоченця такий серцеїд, що він навіть не вміє «будь ласка» говорити. Гадаю, саме це розлютило мене найбільше. Він чекав, що я впаду йому в обійми, коли йому навіть гарних манер бракує, щоб чемненько попросити. А я думала, ви, англійці, джентльмени.

— Отож... Тут без дружини. Чванько. Політик. Без манер...— Уркгарт почав озиратися, знову намагаючись уникати поглядів матрон: у жіночих очах дедалі більше зростало дратування.— Може, цей джентльмен у кричущій трійці у тонку смужку, певно? — він указав на товстуна середнього віку, що витирав спітніле чоло носовичком у горошок: у переповненій людьми кімнаті ставало гаряче.

Вона здивовано розсміялася, підтверджуючи його здогад.

— Ви його знаєте?

— Маю знати. Він — мій новий міністр з житлового будівництва.

— Ви, здається, добре знаєте своїх людей, містере Уркгарт.

— Це моя головна політична чеснота.

— Тоді сподіваюся, ви знаєте жінок так само добре — ні, набагато краще, ніж цього бовдура-міністра з житлового будівництва. Радше в політичному, ніж у біблійному розумінні,— постфактум додала вона, сяйнувши трохи зухвалою усмішкою.

— Не певен, що розумію.

— Жіноцтво. Ви знаєте, що жінки складають п'ятдесят два відсотки вашого електорату? Ці дивні істоти, достатньо гарні, щоб ви пустикали їх до себе в ліжко, але не в чоловічий клуб, які вважають, що з вашого уряду користі приблизно стільки, скільки з тріслої гумки на трусах.

Була б вона англійкою, її крутий норов сприймався б як невихованість, але для американок це нормально — дозволяти собі забагато. Вони говорять, їдять, одягаються інакше, навіть по-іншому поводяться в ліжку, про що розповідали Уркгарту, хоча він не мав ніякого досвіду в цьому. Можливо, йому варто було запитати у міністра з житлового будівництва.

— Це, звісно, не так погано...

— За останні два місяці ваша партія пересварилася, обираючи нового лідера. Однак серед кандидатів не було жодної жінки. І, на думку жінок-виборців, жодне з піднятих вами питань не було актуальним для них. Особливо для молодих жінок. Ви до них ставитеся як до знеособлених копій їхніх чоловіків. Їм це не подобається, і ви втрачаєте їхні голоси. Чимало голосів.

Уркгарт зрозумів, що втрачає контроль за цією розмовою: співбесідниця вела його набагато ефективніше, ніж можна було б очікувати від активісток-благодійниць, які нарешті відійшли, прикро розчаровані. Він спробував пригадати, коли востаннє вивчав опитування громадської думки, але не зміг. Політичні зуби прорізались у нього, коли політичною ареною керували інстинкти й ідеї, а не псефологи[8] й комп'ютери, і його інстинкти вельми добре служили йому. До сьогодні. Але ця жінка змусила його почуватися старезним і відірваним од життя. Тут він побачив, що в дальній кут величезної вітальні вже викочують фортепіано.

— Міс Квайн, я б дуже хотів почути вашу думку, але боюся, що мене зараз покличуть...— (Його дружина вже вела тенора за руку до фортепіано, й Уркгарт знав, що вона от-от почне шукати його, щоб представити гостя).— Може, у вас знайдеться вільна хвилина іншим разом? Здається, я знаю жінок набагато гірше, ніж гадав.

— Здається, сьогодні ввечері я дуже потрібна урядовим міністрам,— задумливо відповіла вона. Її жакет розхристався, відкриваючи елегантну, але просту сукню, перетягнуту паском з широкою пряжкою, що вперше дозволило Уркгарту побачити фігуру співрозмовниці. Від неї не сховалося, що він і помітив, і оцінив.

— Сподіваюся, принаймні ви вмієте говорити «будь ласка».

— Вмію,— усміхнувся він, в той час як дружина поманила його до себе.

Розділ восьмий

Королівські палаци — місця занадто небезпечні, щоб там спати або служити, У них забагато вікон.