Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

Смикалюк вже не говорив, а кричав, бризкаючи на Скворцова слиною. Мабуть, добре таки допекло йому за ці пару днів, відколи Скворцов його не бачив.

— Вам люди дорікають за усі ці дурниці? Я віддуваюся… Мене дід Конопельський сьогодні костуром вперіщив! А ви парканом відгородилися, мать вашу!!!

Вперше Скворцов почув, як спокійний, навіть трошки боязкуватий, Смикалюк, матюкнувся. Взагалі впадало в очі, що люди у Кулинцях майже не матюкалися. Для Скворцова, який звик підкріпляти свої накази перченим слівцем, це було в дивину, але через деякий час він із подивом помітив, що ніби й сам став матюкатися менше.

— Ладно, Орест, не кипятись… Что ты, в самом деле, разошелся, как самовар! — але, бачачи, що той не вгамовується, рикнув, — заткнись, дурак! Ты что, людей на улице бросишь? Люди советской власти поверили, а ты их на улице бросишь? А то, что связь — вопрос политический, и не только политический, но и военный, это ты понимаешь? А шерсть — это шинели и валенки для армии! Что, не соображаешь? Может, твоєму деду Конопельскому поставки в армию поручить? Сопли мне здесь развёл! Если кто другой услышит, так и к тёте Маше ходить не надо, чтобы твоё будущее узнать! Дали тебе власть, так крутись! Назвался груздём — груздись и не хрен мухоморствовать! Ты еще попа пожалей, которого я из этого дома выселил! Как вон мой Гребёнкин!

Скворцов підійшов до шафи, витяг із темної глибини пляшку горілки та налив півстакана.

— На! — тицьнув гранчака Смикалюку, — закусить, к сожалению, нечем. Лопай так!

Смикалюк кілька разів коцнувши зубами по склу, двома великими ковтками випив горілку та заплющив очі. Хвилини зо дві посиділи мовчки. Горілка зробила свою справу. Голова припинив тремтіти і глянув на Скворцова одразу почервонілими очима.

— Ну? Що цього разу потребує держбезпека?

— Вот это другой розговор. Позавчера я не рассказывал тебе, как вышел на этого Ковалишина. Мне его сдали.

— Як це? — перепитав голова.

— А вот так! Пришли вечером, постучали в окошко и сказали, где, когда и кому принесут бандеровцы почту. Только стукача этого я не разглядел, он, гад, специально в темноте спрятался. Так вот, голос его я запомнил, фигуру и больше ничего. Надо пошерстить окружение этого Ковалишина, кто на него зуб имеет, проще говоря, у кого есть мотив, чтобы от него избавиться. Ясное дело, мне никто ничего не скажет, а вот тебе, или кому-то из твоих друзей — вполне могут. Кто сдал Ковалишина — вот что меня сейчас интересует! А опознать его — я опознаю, хоть он и прикрывался тёмной ночкой… Ясна задача?

— Ви мене наче до свого штату зарахували…

— Зарахували, зарахували… Мы всю страну в свой штат зарахували… Задачу, спрашиваю, понял?

***

У селі Велика Прошева, що за вісім кілометрів від Стасова, відбувалася зустріч Стасівського станичного Пана Коцького, станичного з Великої Прошеви Зуба та Кулинецького повітового Лося. Було абсолютно незрозумілим, що спричинило провал Ворона, і це було найголовнішим. Адже, якщо стався один провал, може статися інший! Треба було неодмінно знайти причину арешту хлопця. Усі троє сиділи за столом. Для «як годиться» на стіл була виставлена пляшка горілки та щось із закуски, але все це стояло незайманим, бо було не до того. Адже лише кмітливість Марусини не дала змоги енкаведистам зірвати важливу операцію. Планувався напад на пошту: організації були потрібні гроші. Стало вже звичним добувати їх при нападах на банки або пошти. Так було за поляків, і ніхто не бачив підстав відмовлятися від цієї практики при советах. У тому листі, що несла Марусина, був план саме цієї операції. Якби енкаведисти зробили на пошті пастку, наслідки годі й уявити! Але, слава Богові, план до їх рук не потрапив. Отже, де міг проколотися Ворон? Те, що він не зрадник, було вже зрозумілим. Адже не виказав дівчину, хоча знав її в обличчя? Більш за те, зміг попередити, ставши по інший бік ікони. І зі своєї п’ятірки він нікого не здав, ніхто не заарештований. Отже, він не зрадник. Тоді, мабуть, хтось його виказав. Хто? Лось добре знав усіх, хто входив у п’ятірку, до якої належав Ворон. Як правило, члени п’ятірки інших членів організації не знали, тому було дуже сумнівним, щоб Ворона зрадив хтось із іншої п’ятірки. Запроданцем, швидше за все, був хтось з тих чотирьох, хто залишився на волі, але усі четверо були надійними перевіреними хлопцями. Лось навіть припустити не міг, що хтось із них може виявитися зрадником.

— Ні, хлопці, так не піде! — сказав Лось, — ми гадаємо, наче ворожка на воді.

— Можна усіх чотирьох відсторонити від роботи в організації, — запропонував Зуб, — нехай погуляють, а далі побачимо.

— Ага, енкаведисти тобі лише подякують! Замість одного вивели зі строю аж чотирьох. Не годиться! Та й зрадника треба не лише знайти, а й покарати, так, щоб нікому не кортіло! Показово покарати! Раз прийшов в організацію — виконуй клятву! Який сенс тоді її давати?

— А може, так: кожному дати якусь інформацію. Не важливо яку, головне — різну, — Пан Коцький аж зачастив від нетерпіння, — наприклад, одному ненавмисно бовкнути, що завтра беремо пошту у Стасові, іншому — у Прошевій, третьому — ще десь… Де енкаведисти клюнуть, той і зрадник! Яку інформацію — це вже техніка справи, головне не прогавити наслідків!

— Слушна думка! — одразу погодився Лось, — дуже добра!

І вони заходилися розробляти операцію із викриття зрадника. Брехня була ретельно продумана, щоб не викликати підозри ні у нього, ні в енкаведистів. Коли про все домовилися, Лось відкоркував горілку:

— Давай по чарчині! Заробили!

Організацію перевірки узяв на себе повітовий.

— Є для цього люди, — загадково промовив він, так і не розповівши станичним, хто ж буде займатися цією складною та небезпечною роботою.

Ніяких наслідків перевірка не дала, на жодному з об’єктів енкаведисти не з’явилися. І хоч на перевірку пішло декілька днів і зрадника не виявили, Лось був задоволений: було доведено, що ніхто з хлопців з енкаведистами не злигався. Але питання залишалося: як провалився Ворон? Знов зібрались у хаті в