Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

— О, вибач, я не хотів заважати, — пробурмотів я, намагаючись знайти вихід з цієї незручної ситуації.

— Нічого страшного, — сказала вона з легкою усмішкою.

— Я забув, що тепер не один живу на першому поверсі, — посміхнувся я. Чому я не пішов до своєї вбиральні, а пішов сюди?

— Ти чогось хотів? Мені залишилось лише кілька хвилин.

— Та-ак, — видихнув я, малюючи щось незрозуміле у повітрі рукою. — Я заберу свій гель та швидко зникну.

Навіщось збрехав я. Усі мої речі для душу були саме у моїй вбиральні, а не у «загальній» на першому поверсі. Мелісса мовчки кивнула, погоджуючись, та повернулась до дзеркала, продовжуючи розтирати крем. Я намагався триматися спокійно та стримано. Мені просто потрібна полиця, що стояла по інший бік від дівчини. Швидко заберу один із новеньких гелів і, так само, швидко зникну з цієї кімнати.

Здається, Мелісса вже навіть і не звертала на мене своєї уваги, або для неї це було цілком нормально та природно. Напевно, її взагалі нічого не турбувало у цей момент. Навіть той факт, що вона була у звичайному короткому атласному халатику!

Я обережно підійшов ближче, зупинившись позаду дівчини, та нахилився вбік, щоб дістати гель з третьої полиці. Все супер. Поки все йде гарно. Але варто було мені вкотре почути цей її запах, зустрітись з її поглядом у відображенні дзеркала, я завмер. Я ніби серйозно перестав дихати.

— Ти така прекрасна зараз, — прошепотів я, обіймаючи Меліссу зі спини.

— Так? — перепитала вона, продовжуючи наносити свій щоденний крем на обличчя. Її легка посмішка вразила мене прямо у серце, як і всі минулі та майбутні рази, точно. — Навіть, коли я тільки недавно прокинулась і ще не встигла привести себе до ладу?

— Мг, — легко кивнув я, залишаючи поцілунки на її шиї. — Найпрекрасніша!

— Адаме, якщо теорія про родимки вірна, то в наступному житті у мене їх буде безліч на тому місці.

— Це погано? — запитав я, вирівнюючись. — Чи мені не можна? Може, перестати?

Мій погляд зустрівся з відображенням очей Мелісси. Вона знову посміхнулась та повернулась до мене, закінчивши свої справи. Її долоні обійняли моє обличчя, змушуючи мене розтанути у її руках, немов лід від палкого сонця.

— Ні, — тихо прошепотіла вона. — Тобі можна усе, Адаме.

— Як ти казала тоді? — я усміхнувся, притискаючи дівчину ближче до себе.

— Саме так, милий.

Її слова, такі прості та щирі, пройняли мене до самих глибин душі. Я відчув, як серце в грудях починає битися швидше, коли її очі, схожі на смарагди, дивилися прямо в мої. Ці зелені зірки завжди зачаровували мене своєю глибиною та спокоєм. У них я бачив не лише відображення себе, а й наше майбутнє.

Мелісса, стоячи так близько до мене, випромінювала тепло і ніжність. Її волосся, зібране у недбалий хвіст, м'яко спадало на плечі, а її шкіра пахла чимось квітковим і водночас свіжим, як ранковий бриз. Цей запах обіймав мене, заповнював кожну клітину мого буття, змушуючи відчути, що я знайшов свій дім у її обіймах.

— Як я можу тобі відмовити? — прошепотів я, ніжно торкаючись її губ. Це був лише легкий поцілунок, але він ніс у собі всю мою любов і відданість, яку я відчував до цієї жінки.

— Тобі не потрібно відмовляти, — відповіла вона, усміхаючись. — Просто будь поруч.

Її слова відгукнулися в моєму серці, розливаючи тепло по всьому тілу. Я відчув, як наші душі переплітаються, як кожне слово, кожен дотик, кожен погляд зміцнює зв'язок між нами. Мелісса була тією, хто робив мій світ яскравішим, хто давав мені сили йти вперед.

— Я завжди буду поруч, — твердо сказав я, притискаючи її ще міцніше. — Завжди.

Ці слова були більше ніж обіцянкою; вони були частиною моєї душі, яка відгукувалася на її присутність. Ми стояли так, обіймаючись, і в той момент весь світ здався таким далеким і неважливим. Була лише вона, я і наше майбутнє, яке ми могли б побудувати разом.

Мій погляд зупинився на тому самому місці. Я продовжував мовчати та стояти, немов вкопаний у цю кляту плитку білого кольору з легким сірим відтінком. Хоч комусь зараз легко! Здається, ось-ось шия Мелісси повинна була б запалати, від того, на скільки сильно я палив її своїми очима.

В повітрі висіла напруга, яку можна було буквально відчути. Вона мовчала та продовжувала, роблячи вигляд, що займається своїми справами, але я бачив, як її руки трохи тремтять, а рухи стали менш впевненими, більш обережними, коли вона помітила мою неприкриту увагу.

Я вкотре глянув у дзеркало. Очі дівчини обережно вивчали мене, відображаючи її внутрішню боротьбу. Ніби вона розуміла про все, про що я думаю. Згадала усе те, що згадав тільки що я. Вона була трішки розгубленою та зляканою. Цей погляд — поєднання здивування, ностальгії та тривоги — було неможливо забути.

— Меліссо... — нарешті вимовив я, намагаючись знайти правильні слова, які б могли пояснити мої почуття, але слова не приходили. Я почувався загубленим у її очах, як у нескінченному океані спогадів та невисловлених емоцій.

Вона на мить застигла, здавалося, збираючись з думками. Потім повільно відклала крем на полицю і повернулася до мене, стоячи на відстані всього кількох кроків. Її обличчя відбивало складну мозаїку почуттів: суміш тривоги, цікавість і, можливо, навіть краплинку надії.

— Адаме, що ти тут робиш? — її голос був тихим, майже шепіт, але в ньому звучала глибина, яка змусила мене затримати подих.

— Я... — слова застрягли в горлі. Я хотів сказати їй усе: як сильно я сумував за нею, як часто згадував наші спільні моменти, як важко було бачити її поруч з іншим. Утім, замість того, аби хоча б щось сказати, я, ніби на зло, впустив гель на підлогу. — Прокляття! — вилаявся я, різко піднімаючи його. — Я прийшов за гелем для душу і вже йду. Пробач.