Читати книгу - "Право на щастя, Ірен Вастро"

В такій веселій і невимушеній атмосфері минає вечір весілля. Всі задоволені, усміхнені, молодята дивляться закохано одне на одного.

-Як тобі наше весілля?- питає Руслан.

-Дуже гарне, душевне, мені дуже сподобалось.- кажу я.

-Я радий, що тобі сподобалось.- каже бос всміхаючись та обіймаючи мене.

-Може вже поїдемо? Гості починають розходитися. І я дуже втомилась.- кажу я.

-Добре. Зараз попрощаємося з молодятами і  поїдемо.- каже бос.

Ми підходимо до молодят і ще раз вітаємо їх з їх святом, а потім йдемо на вихід. Підійшовши до машини бачимо проколоті всі чотири колеса машини боса.

-Щось сталось, Русланчику?- питає Влада підходячи до нас.

-Ой, яке лихо. Твоє улюблене авто. Хто б це міг зробити?- каже зухвало і йде всередину.

-Це зробила Влада.- каже Руслан перевіряючи машину на пошкодження зі всіх боків.

-Чого так вважаєш?- питаю я.

-Це ж очевидно. Це в її стилі.- каже Руслан засмучено.

-Ти їй нічого не скажеш?- питаю я.

-А що я маю їй сказати. Від моїх слів машина не поїде.- каже хлопець.

-Але  вона буде відчувати себе безнаказано.- кажу я.

-Я гадаю, що на цьому вона заспокоїться і не буде  про мене згадувати.- каже бос.

-Тобі видніше. А зараз потрібно викликати таксі, доки не пізно.- кажу я.

-Так. Виклич будь ласка таксі, доки я викличу сервіс.- каже бос.

Викликавши таксі  їду в найближчий готель.  В той час як, Руслан займається машиною. Заселяюсь в єдиний вільний номер  і чекаю на Руслана.

-А що вільних номерів не було?- питає здивовано.

-Нажаль. Сьогодні в місті якась конференція, тому лишився лише один не зайнятий номер.- кажу втомлено потираючи очі.

-Тоді трошки потіснимося сьогодні.- каже як висновок Руслан.

-Я в душ.- кажу та прямую до ванни.

Прийнявши душ виходжу з ванної та бачу, що Руслан уже спить на диванчику. Вигляд має милого сонного хлопця. Мабуть відчувши що за ним спосерігають відкриває свої очі і дивиться сонними очима.

-Ти вже? Тоді я теж пішов.- каже та йде і собі в душ.

Я ж в цей час відзвонившись батькам, лягаю відпочивати.  Прокидаюсь вранці, коли сонячне проміння пробивається через вікно.

-Доброго ранку, красуне.- чую десь поряд.

-Доброго ранку.- кажу пригладжуючи волосся, що скрутилося за ніч в гніздечко.

-Як спалось?- питає бос оглядаючи мене.

-Добре, дякую. А тобі?- питаю я.

-Не так солодко, як тобі, бо диван виявився не дуже зручним. Але я згоден все забути побачивши тебе поряд зі мною.- каже хлопець вганяючи мене у фарбу.

-Мені приємно що ти так думаєш…- кажу я.

-Софіє, хочу задати тобі одне питання… Софіє давай зустрічатися. Ти казала, що подумаєш. Я здається не дозволяв собі зайвого. Тому можливо…- каже благальним поглядом.

-Добре.- кажу я, а в мене від цього рішення серце мало з грудей не вискочить.

-То може ми наше рішення закріпимо поцілунком?- питає з хитрою посмішкою наближаючись небезпечно близько.

-Я ж можу і передумати.- прикриваюсь ковдрою губи та всміхаюсь.

- Ось так завжди.- каже ніби ображено.

-Ти не міг би вийти? Я буду вдягатися.- кажу я.

-Добре. Почекаю на тебе в холі готелю.- каже Руслан.

-Гаразд.- кажу я та чекаю як за босом закриються двері.

 Переодягнувшись та зібравши речі, вийшла  до холу, де побачила якусь дівчину, що крутилася біля мого боса, чи вже сказати прямо – хлопця.

-Ви тут самі?- питає ця красуня з відвертим декольте та короткою сукнею.

-Ні. Я тут зі своєю дівчиною.- каже він їй.- А ось і вона.- підходить до мене та обіймає мене.

 А я дивлячись на цю красуню  та наважуюсь поцілувати свого хлопця. Спочатку він не відповідає на мій поцілунок, але потім згрібає мене в обійми та пристрасно цілує. Після поцілунку ми вже  лишилися самі.

-Здається тут хтось ревнує?- питає Руслан усміхаючись та   дивлячись в мої очі.

-Ні, я просто  прийшла тобі на допомогу.- кажу я і вибираюсь з його обіймів. В цей час лунає дзвінок телефону. Дзвонить мама.

-Доню, до тата повернулася пам’ять.- каже вона.

-Та це ж чудово.- кажу я і радісно всміхаюсь…

Як же добре, коли все добре. Але на жаль не все в житті буває гладко. На жаль. Підтримайте книгу вподобайкою.

Ваша Ірен Вастро