Читати книгу - "Троянди, Мері Горн"

Я замялася на місці,

- Юля, не будь маленькою. Сідай.

Все ж,  змокнути і бути вбитою у чоловічій сорочці на автобусній зупинці чи подолати свої принципи я обрала друге. Ну знаєте, смерть романтична але не для мене.

Я опинилася у затишному салоні авто і посміхнулася Артему.

- Дякую вам. Я через свій одяг на автобус спізнилася, а до наступного іще...- я різко затнулася.

- Ти не договорила, - сказав спокійно Артем.

- Неважливо. Я інколи надто багато говорю. Ви втомилися напевно, а тут я зі своїми десятьма словами за секунду.

Артем хмикнув.

- Знаєш, я віддав би все щоб чути десять слів за секунду замість тиші котра мене зараз зустріне у будинку. Тому, я чекаю продовження. То скільки до наступного? Наскільки я знаю він не завжди їздить. Останній рейс все ж таки. 

Я кивнула головою.

- Так, варто буде більше не затримуватися а іти прямо на автозупинку.

- Можеш іти скоріше ніж восьма. Там за десять чи двадцять хвилин.

Я різко похитала головою.

- Ні. Це буде неправильно.

Артем посміхнувся.

- Якщо ти вважаєш правильним добиратися пішки на своїх шпильках через пів міста додому замість поступитися власним правилам то будь ласка. А ось я не матиму нічого проти.

Я посміхнулася а тоді повернулася у сидінні щоб бачити його профіль.

- Ви до всіх співробітників такі добрі?
Чоловік кинув на мене швидкий погляд.

- Ти моя секретарка. Тобто, на рівні з дружиною або ж подругою. Я готовий іти тобі на поступки. Якщо ти готова робити це і для мене.

Я посміхнулася.

- Тобто, ви хочете сказати що також можете десь напороти?

Чоловік засміявся.

- Я можу конкретно напороти. Як і будь яка жива людина. Всі мають право на помилку. І я не виняток. 

Я посміхнулася. Можливо, ця робота стане не такою уже і поганою і я навіть забуду про сад...

Я повернулася назад до дороги. 

- Ти надто різко замовкла, - сказав Артем.

- Просто...згадала про свій сад. 

- Прикро що його продали.

Я кивнула головою. На цьому тема була закрита і Артем просто ставив різні запитання а я відповідала і сама здивувалася наскільки швидо він знову повернув мені настрій і ми опинилися під моїм будинком. Дощ трохи вщух, хоча і судячи по плитці його тут було як кіт наплакав. 

Я вийшла з авто і попрощавшись з Артемом помахала рукою а він розвернувся і поїхав. Стоп...а звідки він знає де я живу?

- Кого я бачу? На такій машині. Невже знайшла свого таємного дарувальника?

Я повернулася і побачивши Машу посміхнулася. Ми обійнялися.

- Ні. Це мій начальник.

Ми вже рушили до будинку. Подруга нахмурила брови.

- Хороший начальник, якщо додому возить. А сукня звідки? Я б собі таку купила.

Я не стримала свій смішок. 

- Що?

- Це не сукня. Це сорочка і ремінь від штанів.

Маша заклякла.

- Тааааак подруга. Вимагаю подробиць. Сорочка я так розумію не твоя.

Я посміхнулася і ми ввійшли до будинку де всі вже сиділи за столом. Вечеря пройшла достатньо весело, Мишку було мега весело слухати про мої пригоди і сказати відверто мені й самій було не до плачу.

- Тату, думаю Юлі потрібно роботу міняти. З таким начальником добрим він скоро половину свого гардеробу їй задарма віддасть. Або і заміж покличе.

Я ледь не вдавилася шматком картопля.

- Мишко, ти обережно з висловами. Все ж він мій начальник. Яке весілля?

Я глянула на батька а той тільки ледь посміхнувся і продовжив жувати їжу. Смішно...