Читати книгу - "100 Мініатюр , Сергій Бараєв"

Людяни завжди воювали між собою. 
Це був дивний вид розумного життя. Попри своє дике прагнення жити, вони вбивали один одного.

Вбивали завжди.

Ще з незапам'ятних часів людяни різних рас володіли Центральним Всесвітом. Цілі галактики з численними Сонячними Системами, були у їхньому розпорядженні. Їхня цивілізація досягла майже рівня богів, яким вони поклонялися. Проте й цього було їхньому виду замало.

Спочатку, це були міжпланетні війни між расами білих, чорних, червоних, брунатних, зелених, синіх, жовтих людей. Вони відрізнялися один від іншого лише за кольором шкіри, які своєю чергою були обумовлені особливостями світобудови їхніх планет та Сонячних Систем. Кожній расі людян було комфортно лише на своїй планеті. На планетах інших рас виживання ускладнювалося.

В якийсь момент війни переросли зі статусу міжпланетних до статуту міжгалактичних. Цілі Сонячні системи з десятками мільйонів населення знищувалися надпотужною зброєю. Населені планети — спалювалися, розколювалися навпіл, падали зі своїх орбіт на свої сонця.

Міжлюдянська ненависть набирала нового характеру. Величезні флотилії берсерків під наглядом людян винищували десятки живих планет щороку. 
Людяни вели не лише міжрасові війни, а й міжвидові — винищуючи інакші види розумного життя.
Коли була вдосконалена зброя з використанням ефекту чорних дір, почали руйнуватися цілі галактики.

От тоді увесь Розумний Всесвіт об'єднався проти людян. Це були війни небувалих масштабів, внаслідок яких недобитки різних рас людян було відкинуто до планети Терра, за двадцять вісім тисяч світлових років від центру Галактики Сліз. Людяни називали її Чумацьким шляхом. Ці Війни Світів Людян тривали понад шестисот тисяч років у вимірі Терри. Останньою краплею Розумного Всесвіту — було відібрати в людян усі здобутки Вселенської Цивілізації. Минули сотні поколінь життя, перш ніж людяни забули свою історію.

Відтоді вони ніколи не покидали Терри. Ми їм створили такі умови життя, щоб людство ні за яких обставин не змогло б покинути межі своєї Сонячної Системи. Нарешті Розумний Всесвіт спокійно видихнув та почав жити щасливим життям.

— Тут і казочці кінець, а хто слухав молодець. 
— Тату, а людяни насправді існують?
— Ні доню, це лише казочки. Лягай спати. Добросутінок.
— Добросутінок тату, люблю тебе.