Читати книгу - "Не чіпай, то на свята!, Слава Світова"

Знову тупе очікування. Коли чекаєш у черзі, там хоч щось відбувається. А тут ти просто сидиш в автобусі й чекаєш незрозуміло чого. Хоча зрозуміло — паспорт. Це черга за паспортами. Вона забрала їх, щоб нам було чого чекати. Гра, у котру нудно грати усім учасникам, але вони все одно грають.

Anatolii знову роздав паспорти. Його вже, мабуть, тошнить від усіх цих фотопортретів і безглуздих прізвищ.

Чекаємо на митниці. Я останній у черзі. Мені так спокійніше.

Товста працівниця митниці засовує руки в усі сумки, валізи та рюкзаки. Якби не форма, вона б виглядала чисто як перукарка-манікюрниця з Попрада.

Класичне питання про горілку й сигарети. От є фільм «Кава і сигарети», є книга «Пиво і сигарети». Але чому немає фільму «Горілка і сигарети»? Шановні сценаристи і режисери, ви чим займаєтеся? Фільми про кохання знімаєте? А тим часом уже десятиліттями на десятках прикордонних переходів тисячі людей ставлять запитання й відповідають на тему горілки й сигарет. Глядачів у такого фільму буде багато. Тому що глядачі люблять горілку й сигарети. І фільми про це теж люблять.

Фух, усе минуло. Повезло, це чудо якесь. Завантажуємося назад в автобус і їдемо.

О 9:30 виїхали, об 11:30 пройшли обидва кордони. А ще 80 років тому тут, саме в цьому місці, ніякого кордону не було. І нічо, жили люди.

Прийшли есемески від водафона — 50 гривень за одну хвилину вхідних і вихідних дзвінків. Ну бля, дохєра же ж. Чому їм не вистачає 10–20 гривень за хвилину? Ну дзвонили б люди частіше, а не тільки коли абонент помирає один у лісі чи перед самогубчим стрибком у прірву вирішив попрощатися з родичами.

Читати, спати. Стреси позаду. Хоча стрес ще можна заїсти й бутербродом. Інколи здається, що цивілізація для цього й розвинулася — щоб робити людям стрес і давати їм можливість той стрес заїдати. Цікаво, що сказав би на це Дарвін.

Кошице вже близько. Серпантин. Згадався Lunik. Багато хто бував у Кошице, але не всі чули про район цього міста, де компактно й щільно живуть роми. Він називається Lunik 9. Років чотири тому мене повіз туди на екскурсію двоюрідний брат. З машини ми не виходили. Нас і без того оточили цікаві діти з кульками клею в руках.

Якщо не прикрашати, це, власне, циганське гето. Мікрорайон побудували в 70-х. Він розрахований на проживання 2400 осіб, але 2010 року там було зареєстровано 6600 мешканців, із яких близько третини — це діти. У середньому в одній квартирі живе 14–16 людей.

Там є невелика поліклініка, де лікують ромів і їхніх дітей. Її грабували так багато разів, що всю, від низу до верху, покрили товстими ґратами, аж до самого даху.

Коли я був там, гори сміття доходили до четвертого поверху. Наживо все це дуже вражає, м’яко кажучи.

Після сну хочеться просто втупитися у вікно й ні про що не думати.

Прибули. Усі кудись біжать, але вони дорослі люди й це їхній вибір.

Дорогою з автовокзалу на залізничний бачив бійку п’яних бомжів і випадково зустрівся поглядом з одним з учасників. У нього було класично розбите око й він поманив мене пальцем. Типу — приєднуйся, чувак, ми тобі покажемо, що таке словацьке привокзальне життя. Ага, мене тільки пальцем помани і я побіжу антропологією займатися. Соррі, ковбой, я вивчаю інші, не привокзальні розділи антропології.

Перед касами стоїть високий божевільний у ковбойському капелюсі й, експресивно жестикулюючи, спілкується з уявним співрозмовником. Welcome to Кошице.

Я знову в рідному, бля, залі очікування, де був не раз. Wi-fi слабий. Доредагував і надіслав для одеського медіапорталу замовлений текст.

Купив у супермаркеті пиво Argus. У черзі на касу переді мною стояла дуже товста тітка й купувала багато сала.

Поїзд запізнюється. Сотня людей стоїть і дивиться на табло. Тут так заведено. Коли написали, шо платформа № 1, усі ломанулися, як ненормальні.

У купе зі мною — троє тинейджерів із ротами, що не закриваються ні на секунду, ромка з пляшкою коли й жінка з рожево-салатовими нігтями. Голод — не тітка із салом, і в мене не було іншого виходу, крім як з’їсти свої срані бутерброди на очах у всіх. Хоча я, хай би як пафосно це прозвучало, люблю їсти на самоті. Але на мене ніхто не дивився — це давно люди в поїздах читали, говорили, дрімали й дивилися на природу за вікном. У наш час усі дивляться в телефони.

А гори тут красиві. Востаннє бачив Високі Татри, коли їздили на типу з’їзд творчої молоді в лісові котеджі під містечком Дольни Кубин. Пам’ятаю, робив там футболки, нас годували м’ясом тричі на день і ми збунтувалися. Після цього стали робити вегетаріанські сніданки.

Балакучі тинейджери змінилися іншими балакучими тинейджерами. Якісь вони всі не те, щоб негарні, але якісь напівкрасиві, чи що. Не можу вловити, у чому тут справа. Головна їхня краса — у молодості та свіжості, а от усе інше якесь непропорційне. Чи це мені просто таке купе дісталося?

Вершини Татр укриті хмарами. По всьому горизонту гори й ліси, але не бачив жодної лисої гори з пнями після вирубки. Хоча дерев у Словаччині точно більше в перерахунку на душу населення, ніж в Україні. Але товарняки з лісом таки бачив. Хоча звідки везуть ліс — це питання.

А ще бачив електроопори з гострими штирями, спрямованими вгору, щоб лелеки на них не гніздилися. Як так можна? Лелеки приносять людям дітей, а люди їм за це роблять антигніздові стовпи. Я б на місці лелек перестав людям дітей носити. Нехай самі єбуться.

Коридором пройшла орава школярів. Вони злякалися чогось і кричали на весь вагон «пані вчителька, пані вчителька!!!». Після них з’явилася компанія підлітків із шумним музоном із колоночки. Деякі пасажири просили вимкнути, але ті віджартовувалися й відповідали, що десь там когось побили. Вічна підліткова пригода — бійка. Дивлячись на тинейджерів, віриш, що первісні люди жили зграями.

А ця книжка Мейсона Каррі — це вобщє. Остаточно переконався, що без алкоголю, кофеїну та інших стимуляторів не було б ні літератури, ні мистецтва, ні музики. Ну не те, щоб зовсім не було, але набагато менше й набагато нуднішої якості. Головну роль у цьому всьому цирку, ясно, грав і грає алкоголь — 66 % великих творців байдуже чого за останні пів тисячі років пили немало, багато або дохуя.