Читати книгу - "Швидке побачення з тобою, Alina Pero"

Я сиділа перед ноутбуком, розгублено дивлячись на екран. Це був якийсь жарт? Чи клієнт вирішив зіпсувати мені нерви?
– Ти ж казав, що все влаштовує! – пробурмотіла я, переглядаючи довжелезний список правок, які треба внести буквально за добу.
Найгірше було те, що в цих змінах зачіпалися речі, які я сама не могла виправити. Тут був потрібен програміст. І не просто програміст, а хтось розумний, швидкий і…
Я заплющила очі. Ні.
Відкрила.
Зітхнула.
Гаразд, у мене нема вибору.
Я схопила телефон, відкрила Instagram і вбила в пошуку знайоме ім’я. Богдан. Виявляється, я вже була на нього підписана. Чудово. Мабуть, після тієї вечірки у Олега, але точно не пам’ятала, коли саме.
Відкрила дірект і почала писати:

Віка: Привіт. Слухай, у мене тут виникла проблема з проєктом. Мені терміново потрібна допомога програміста. Ти зараз зайнятий?

Декілька хвилин нічого не відбувалося, а потім у чаті з’явилося «Богдан друкує…»

Богдан: Стоп. Ти на мене підписана?
Я закотила очі.

Віка: Та не в тому справа!

Богдан: Ні-ні, почекай. Це важливий момент. Ти слідкуєш за мною? Тобі цікаве моє життя?

Віка: Мені цікаво, щоб клієнт не зірвав дедлайн! Допоможеш чи ні?

Богдан: А я вже хотів дати автограф… Гаразд, яка проблема?

Я швидко пояснила, у чому справа.

Богдан: Звучить весело. Де ти зараз?

Віка: Вдома.

Богдан: Добре. Буду через двадцять хвилин. І… Ти ж знаєш, що без круасана я не приходжу?

Я пирснула.

Віка: Давай без нього. Не хочу, щоб мені ще й солодке заважало думати.

Богдан: О, тепер точно принесу.

Рівно через двадцять хвилин у двері подзвонили.
Я відкрила – і Богдан, як і обіцяв, стояв на порозі з пакетом.
– Сподіваюсь, ти не їла. Бо я все одно приніс круасан.
Я хмикнула й пропустила його всередину.
– Добре, давай швидше розбиратися, бо у мене дедлайн, а не пікнік.
– Ой, які ми серйозні, – пожартував він, але одразу ж увімкнув свій професійний режим і сів за ноутбук.
Ми працювали кілька годин. Богдан швидко розібрався в проблемі, а я навіть трохи захопилася тим, як легко він знаходив рішення.
– Готово, – нарешті сказав він, потягнувшись.
Я видихнула, відчувши, як з плечей спадає напруга.
– Дякую. Я б без тебе точно не впоралася.
– Я знаю, – самовпевнено кивнув він.
Я усміхнулася.
– Хочеш чаю?
– Якщо тільки в тебе є щось смачне до нього.
Я кивнула на круасан, який він приніс.
– Сам напросився.
Ми сиділи на дивані з чашками чаю, коли я нарешті зважилася запитати те, що давно мене цікавило.
– Можна спитати?
– Щось серйозне? – Богдан підняв брову.
– Скоріше цікаве. Твоє татуювання… Бджола. Що воно означає?
Він подивився на свою руку, де чорнильний малюнок був ледь помітний у тьмяному світлі.
– Це… пам’ять про людину, яка колись мене багато чому навчила. Він казав, що життя – як вулик: якщо працюєш разом з іншими, можна створити щось велике.
Я слухала, затамувавши подих.
– І він був правий?
Богдан усміхнувся.
– Думаю, так.
Ми говорили ще довго. Про мрії, про дурні моменти в житті, про наші улюблені книги й фільми. Я навіть не помітила, коли мої очі почали закриватися.
Коли я прокинулася, було вже світло. Голова лежала на плечі у Богдана.
Я різко піднялася.
– Ой. Ми заснули…
Богдан, який тільки розплющив очі, позіхнув.
– Вперше так працюю. Але було весело.
Я хотіла сказати щось саркастичне, але раптом зрозуміла, що… мені теж було добре. І це мене трохи лякало.