Читати книгу - "Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna"

Коли Айві вперше сказала, що в нас є вибір стратегії, я не одразу зрозумів, про що йдеться. Її голос звучав енергійно, навіть трохи нервово. Вона говорила швидко, перестрибуючи з однієї думки на іншу, ніби боялася, що я її не почую чи не зрозумію.

Я сидів на краю стільця, намагаючись уловити суть усього цього потоку слів. Моє тіло напружилося, бо що більше вона говорила, то сильніше я відчував, як тривога повільно повзла вгору.

— Тож, — сказала Айві, підходячи ближче, — нам треба вирішити, чи будемо ми грати на результат, чи на… співпрацю.

— Це одне й те саме? — я підняв брову, намагаючись знайти логіку в її реченні.

— Ні, не зовсім, — вона кивнула і почала жестикулювати, пояснюючи свою думку. — Якщо ми граємо на результат, це означає, що ми повинні думати, як обійти інших. Якщо ж на співпрацю, то ми концентруємося тільки на нас і намагаємося разом пройти всі випробування.

Я слухав, але відчував, як дратівливість починає наростати. Її рухи були занадто різкими, голос занадто голосним.

— А ти вже вирішила, що хочеш? — запитав я сухо, перериваючи пояснення. Айві зупинилася, і я побачив, як її обличчя змінилося.

— Думаю, краще грати на співпрацю. Але я хочу, щоб ти теж це вирішив.

Я зітхнув і відвів погляд.

— Якщо ти це вирішила, навіщо тоді питати мене?

— Бо це не тільки моє рішення! — голос Айві став різкішим, і я побачив, як її очі засяяли. Це не були сльози, але щось близьке до цього.

Її емоції – мій бар’єр

Емоційність Айві пробивала мене наскрізь. Я відчував це буквально фізично. Від того, як вона стояла, трохи нахилившись уперед, як її голос підвищувався й знижувався, як пальці нервово ковзали по краю столу.

Мені було важко дивитися на це. Вона змушувала мене почуватися незручно.

— Айві, заспокойся, — сказав я рівним голосом, який здавався тепер ще холоднішим у порівнянні з її.

— Я спокійна! — різко відповіла вона, але це була брехня.

Я бачив, як Айві намагається контролювати себе, як її плечі напружилися. І в цю мить мені вперше здалося, що я бачу більше, ніж просто її дратівливість. Це не була спроба маніпуляції. Айві справді намагалася донести щось важливе.

Я зробив глибокий вдих.

— Ти серйозно вважаєш, що це єдиний варіант? — запитав я, намагаючись змінити тон, зробити його більш м’яким.

— Так, — дівчина кивнула, її голос звучав упевненіше, але все ще тремтів. — Бо якщо ми не будемо працювати разом, ця гра нас зламає.

— І ти вирішила, що саме я мушу прийняти твою думку?

— Ні, — вона знову пом’якшилася. — Але я хочу, щоб ти зрозумів, чому це важливо для мене.

Я дивився на Айві й намагався зрозуміти. Її слова не були логічними, але в них був якийсь сенс, якого я не міг осягнути. Я спробував подумати інакше.

"Що Айві зараз відчуває?" — це питання пролунало в моїй голові, ніби голос динаміка з чергового випробування.

Я змусив себе подивитися на її напружені руки, на обличчя, де тривога змагалася з рішучістю. Я знав, що не можу відчути цього так, як вона, але спробував уявити, як би це було для мене.

Страх бути незрозумілою. Потреба переконати іншого, бо від цього залежить не лише твій успіх, а й щось більше.

— Добре, — сказав я нарешті, і вона застигла.

— Добре? — її голос був тихим, але я чув у ньому надію.

— Я погоджуюся. Ми зіграємо так, як ти пропонуєш.

— Чому? — запитання Айві застало мене зненацька.

Я затримав погляд на ній.

— Бо це важливо для тебе, — сказав я після паузи. — І я хочу побачити, чи твоя емоційність може привести нас до правильного рішення.

Очі Айві раптом наповнилися теплом, і я побачив, як вона ледь помітно посміхнулася.

— Дякую, —  майже пошепки.

— Не поспішай дякувати, — я підвівся і пройшов до дверей. — Якщо це не спрацює, я буду першим, хто скаже: “Я ж казав”.

Айві засміялася – тихо, щиро. І це був звук, який я не міг ігнорувати.

P.S. Щиро перепрошую, що вчора не було ні розділу, ні блогу. Я була в дорозі й трохи прорахувалася з часом... Блог буде сьогодні, а розділи далі будуть виходити вчасно)