Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Мама мовчки слухала.

— І він… Він мене обійняв, мам!

Я різко плюхнулася назад на диван, хапаючи мамині руки, ніби їй потрібно було зараз розділити зі мною це щастя.

— Він обійняв мене! Так ніжно, так турботливо! Його руки були теплі, його дихання було так близько, і я…

Я захихотіла, закриваючи обличчя руками.

Мама спостерігала за мною з усмішкою.

— І що ж ти відчула?

Я схрестила руки на грудях, зітхнула, схиливши голову набік.

— Безпеку. Спокій. Наче світ навколо не такий уже й страшний, знаєш?

Мама м'яко кивнула.

— Це гарне почуття.

Я заплющила очі, знову переживаючи той момент.

— А потім він провів мене додому… і знову подівся на мене ТАКИМИ очима!

Я схопила подушку і стиснула її в обіймах, мотаючи головою.

— Це просто… просто…

— Романтика?

Я аж застрибала.

— Саме так!

Мама розсміялася, поплескала мене по коліну.

— Ну що ж… Ти офіційно закохана.

Я завмерла.

Потім повільно повернула її до голови, очі стали круглими, як дві планети.

— О, Боже…

Мама хихотіла.

— Так, так.

— Мамо…

— Так, сонце?

— Я в такому віці, що це нормально?

— Абсолютно.

— Це серйозно?

— Цілком можливо.

Я кинулася їй на шию, обіймаючи, ніби життя від цього залежало.

— Що мені робити?!

— Дихати.

Я відхилилась, зітхнула.

— Ага, ага…

Мама посміхнулася, погладила мене по спині.

— І насолоджуйтеся моментами, Роня.

Я зітхнула ще раз, але цього разу повільніше.

І правда.

Цей момент вартий того, щоб запам'ятати його назавжди.

Я лежала у свою ліжку, загорнувшись у ковдру, ніби в кокон. Кімната була напівтемною—тільки нічник на столику кидав м'яке жовте світло, малюючи довгі тіні на стінах. Телефон у моїх руках світився, а я в сотій раз відкривала чат із Денисом.

Його повідомлення були простими, навіть буденними, але мені здавалося, що за ними приховується щось більше.

"Було круто, треба повторити :)"

Я обережно ковзнула пальцем по екрану, перечитуючи наше повідомлення з самого початку.

"Ти гарно граєш у волейбол."

«Ти мило смішся».

«Я радий, що ми провели цей вечір разом».

Кожне слово ніби обволікало мене теплою хвилею, змушувало серце стискатися в приємному трепеті. Він справді так думав? Чи просто хотів зробити мені приємно?

Я закрила очі, і перед мною тут же з'явилося його обличчя—легка усмішка, трохи розтріпане волосся, той погляд, яким він дивився на мене…

Я не могла пояснити ці слова, але коли він дивився ТАК, світ ніби уповільнювався.

— Ох… — я сховала обличчя в подушку і засміялася.

Це було надто приємно.

Я ще трохи повалялася, дозволяючи собі насолодитися спогадами, а потім, немовби на автопілоті, простягнула руку до тумбочки і взяла рамку зі старим фото.

Тато.

Він стояв у формі, з тією самою доброю усмішкою, якою я пам'ятала його все життя.

Мені захотілося доторкнутися до нього, як раніше—обійняти, відчути тепло, почути його голос…

Я повела пальцем по склу, немовби могла стерти невидиму відстань між нами.

— Тату…

Цей шепіт загубився в темряві кімнаті.

Мені здавалося—ні, я знала!—що він не міг просто зникнути. Такі люди, як він, не можуть отак брати і помирати.

Вони залишаються.

Десь.

Якось.

Я дивилася на фото і відчула, як на очах виступають сльози.

— Як би ти тільки знав…

Я усміхнулася крізь сльози, поклавши рамку на груди.

— Я сьогодні закохалася.

Тиша.

Але мені здалося, що я відчула його поруч. Наче невидиме тепло огорнуло мене, немовби він насправді мене почув.

Я заплющила очі, міцно стискаючи рамку в руках.

— Я сподіваюся, що ти би схвалив його…

Світло нічника здавалося теплішим, а тиша кімнати — не такою самотньою.

Я заплющила очі.

І заснула з усмішкою.