Читати книгу - "Квіти для Люсі , Лада Короп"

   Ми під'їжджаємо до сімейного будинку Антона, відчуваючи легке хвилювання. Сьогодні день народження його мами, Мар'яни Василівни, і хоча я лише фіктивна наречена, мені важливо справити враження. Я поправляю волосся і намагаюся не думати про те, що Антон, мій «наречений», не любить мене. Він завжди залишається спокійним, мовчазним, немов у його серці немає місця для емоцій. Але я все ще сподіваюся кожного дня, що сьогодні буде інакше. Звісно він добре ставиться до мене. Завжди культурний та інтелігентний. Але відсторонений. Чужий. Його не цікавить моє життя, мої мрії. Іноді ми знаходимо спільну мову та це рідко. Коли ми з Антоном підходимо до дверей мої руки починають тремтіти. Я натискаю на дзвінок, і через мить двері відчиняються. Переді мною стоїть Мар'яна Василівна в яскравому платті, з усмішкою на обличчі. Вона випромінює тепло, і я одразу відчуваю, що тут мене приймуть з усією щирістю. 

— Люся! — вигукує вона, обіймаючи мене. — Яка ж ти гарна! Заходь, заходь, — радісно запрошує вона всередину. 

Антон дарує мамі великий букет квітів, який обирала я, вітає її та одразу йде до столу. Я ступаю у світло наповнений простір, де панує атмосферна святковість. Запах домашньої випічки й свіжих квітів створює затишок. Бачу, як накритий стіл виблискує різнобарвними стравами, а на стінах висять фотографії з різних сімейних свят.

 Антон заходить в кімнату і сідає за стіл, його вираз обличчя спокійний, він трохи всміхається. Потім зависає у телефоні, ніби не помічає оточуючих. От же хвороба двадцять першого століття. Я ніколи не любила цих смартфонів. Тупі цяцьки не більше. Я намагаюся не зважати на Антона. Сьогодні я тут, щоб зробити день Мар'яни Василівни особливим. 

— Дякую, за запрошення, — кажу, намагаючись говорити впевнено. 

— О, це тобі спасибі, що прийшла, ти прикрашаєш наше свято! — відповідає Мар'яна Василівна, знову обіймаючи мене. — Ти ж знаєш, що Антон дуже цінує твою підтримку. 

Я кидаю погляд на Антона, але він все ще не реагує. Внутрішнє розчарування зрізає мої надії. Чому він не може хоча б трішки показати, що йому важливо те, що я тут? Я намагаюся заспокоїти себе, згадуючи про те, що важливо для його мами. Свято розпочинається, і я намагаюся зосередитися на розмовах та сміху, оточуючи себе добром людей, які люблять Мар'яну Василівну. Вона розповідає історії зі свого життя, сміється, а я підключаюся до загальної радості. Але всередині мене все ще свербить думка про Антона. Чому він такий байдужий? Чому я не можу пробудити в ньому хоч трішки емоцій? Це ніби емоційні гойдалки. Буквально декілька днів назад він був таким уважним та турботливим, а сьогодні він наче велика неприступна скала. 

Після кількох тостів та побажань, Мар'яна Василівна запрошує всіх до столу. Я сідаю навпроти Антона, і в цей момент він підводить голову. Його погляд зустрічається з моїм, але в його очах немає теплоти, тільки ввічливість. Я намагаюся посміхатися, але мені це важко. Може у нього якісь проблеми? Чи посварився з кимось? 

— Люся, ти ж не їла нічого? — запитує Мар'яна Василівна, ставлячи переді мною тарілку з салатом. — Спробуй, це мій фірмовий рецепт! 

— Дякую, — кажу я, намагаючись зосередитися на їжі. Я ковтаю, але смак стає гірким через думки про Антона. Чому він не може просто бути добрим? Чим я його образила? Під час вечері  усі проголошують тости, вирішую зробити маленький крок. Можливо, це допоможе розворушити Антона. 

Беру келих до рук й намагаюся говорити впевнено: 

— Я хочу піднести тост за чудову жінку, за Мар'яну Василівну. За її доброту, її мудрість і її невтомну любов до нас усіх. Дякую, що ви приймаєте мене як частину вашої родини. Усі підіймають келихи, і я помічаю, як очі Мар'яни Василівни наповнюються сльозами щастя. Вона посміхається, і це наповнює мене радістю. Але погляд Антона залишається незмінним — він знову занурюється у свій телефон. Моя надія починає згасати, але я все ще намагаюся тримати голову високо. 

Святковий настрій продовжується, і я намагаюся забути про свої переживання. Всі сміються, обмінюються історіями, і мені стає легше. 

— А де ваш старший син? — цікавлюся. Дивно, але чомусь вони не дуже про нього згадують. Це вже вдруге його немає на сімейному зібранні. 

— О, Тарас трудоголік. Він на роботі. Вважає, що рятувати людей це його велика справа, — промовляє Григорій Тарасович. 

— Та що ми все про Тараса. Все одно він не любить шумних компаній і вечорів, — говорить Мар'яна Василівна. 

Киваю й дивлюся на Антона. Цікаво, який у нього брат? Й чи є у них щось спільне? Або ж навпаки вони різні наче південь та північ? Я його бачила тільки на фото. Але ж це всього шматок картону. Не можна судити по людині не бачивши її.

Святкування починає набувати обертів. Якийсь родич Антона явно на підпитку починає співати пісні. Дехто з гостей навіть підхоплює. Загалом вечір вдався.

 Коли свято підходить до кінця, Мар'яна Василівна підходить до мене: 

— Люся, ти могла б залишитися на ніч? Я б дуже хотіла провести з тобою більше часу, поговорити, дізнатися тебе краще. Дивлюся на Антона, але він не реагує. Не хочу бути нав'язливою, але ідея залишитися тут, з Мар'яною Василівною, звучить дуже привабливо. Тому що вже пізно. На метро я не поїду. Й Антон вже трохи випив. Мабуть, краще залишитися тут. 

— Звісно, я з радістю залишуся, — відповідаю, намагаючись приховати своє розчарування.