Читати книгу - "Випадковий свідок, Мерайя Д Рок"

                Джексон Малкольм вів авто трасою US-2W від Гранд-Форкса до Девілс-Кріку, і розмірковував, якими словами повідомити сержантові Блеку, що його викрито. Шеф тамтешньої поліції свідомо приховував інформацію, що стосувалася розслідування. І Малкольм був злий, як буйвол, якому прищемили хвоста. Через мовчанку сержанта він витратив чимало часу на те, аби вияснити подробиці про Сару Монінг і її родину. Детектив втратив два дні, і тепер лютував.

                Телефон, кинутий Малкольмом на приборну панель його Джоджа, завібрував від вхідного виклику. Номер на екрані був детективові невідомий. Малкольм поглянув на абсолютно порожнє шосе і натиснув кнопку «Прийняти виклик», і одразу ж – гучний зв’язок.

                - Дететкив Джексон Малкольм, слухаю вас! – повернувши телефон на місце, голосно і чітко відповів він, та знову пошкодував, що не купив гарнітуру на такі випадки.

                - Вітаю, детективе. – жіночий голос був сумним і тихим. – Я – Лілі Мейнсфілд, мати Аннет…

                Малкольм притиснув авто до узбіччя і спинився. Він не хотів відволікатися від розмови з цією жінкою.

                - Міссіс Мейнсфілд, прийміть мої співчуття. – він не знав, з чого почати розмову, тому вирішив ропочати з ввічливості. – Це жахлива трагедія…

                - Мертва моя єдина дитина. – в голосі жінки прорізалася сталь. – Ви розслідуєте цей злочин, правильно?

                - Саме так мем. І нам потрібно поговорити.

                - Я знаю. – вона знов стишила тон, крізь який проривалися сльози – і вже пролиті, і ті, які лиш готувалися текти з її очей. – Де ми можемо зустрітися?

                - Де вам буде зручно, мем. – Малкольм знав, що такі розмови краще вести, дивлячись в очі співрозмовнику. – Я готовий на будь-які умови…

                - Чим раніше ми поговоримо, тим швидше ви почнете пошук вбивці, детективе. – голос матері все ж зламався, ридання прорвалися крізь крижаний спокій. Та вона опанувала себе, глибоко вдихнула і продовжила. – Я живу в Фарго. Західна частина, на Ріверсайд. Це мій номер.

                - Буду за дві години, мем. – Малкольм вирішив, що розмова з місіс Мейнсфілд набагато важливіша за той рознос, який він планував влаштувати Блеку.

                - Чекаю на вас, детективе. – тихо відповіла Лілі і закінчила розмову.

                Малкольм зберіг її номер і, розвернувши авто, стрімко помчав назад, аби встигнути проскочити Гранд-Форкс до того, як закінчиться робочий день, і вулиці будуть переповнені авто.

                ***

                Лілі Мейнсфілд була дорослішою версією своєї доньки. Така само чорноволоса, з глибокими темними очима, які почервоніли від сліз, невисока на зріст і якась тендітна, ніби порцелянова лялька. Малкольм нависав над нею зі своїми шістьма футами і трьома дюймами зрости, немов гора, тому поспішив сісти в крісло, щойно його запросили, аби не справляти гнітюче враження на і без того пригнічену жінку.

                - Кави? Чи краще чаю? – Лілі Мейнсфілд намагалася тримати обличчя, хоча Малкольм бачив, яка вона розгублена.

                - Дякую, нічого не треба. – він натягнуто посміхнувся і пояснив. – Вам не до цього, мем. Я би не хотів вас даремно навантажувати.

                - Ви праві, детективе. – Лілі безсило впала в інше крісло і міцно зчепила пальці в замок. – Мені важко… триматися, ніби нічого не сталося. Сталося…

                - Ви маєте право на горе, мем. – м’яко промовив Малкольм.

                - Прошу, звіть мене Лілі, детективе Малкольм. – вона сумно посміхнулася, зітхнула.

                - Джексон. – так само м’яко виправив її детектив. – Ви хотіли мені щось розповісти, так?

                - Так, Джексоне… Аннет… Аннет дзвонила мені. Часто дзвонила… Ми були подругами…

                Очі Лілі наповнилися сльозами, та вона рішуче змахнула їх і твердо подивилася в очі детективу.

                - Джексоне, її переслідував якийсь ненормальний! Аннет боялася його. Вона говорила, що боїться лишатися сама в тій квартирі.

                - Вона називала його ім’я? – Малкольм миттю нашорошив вуха. – Щось про цього чоловіка. Мем… Лілі, дайте зачіпку. Все, що казала Аннет!

                - Вона не знала, хто він. Лише те, що він десь поряд і стежить за нею. Якийсь невідомий чоловік, вона бачила його декілька разів поруч з квартирою, яку знімала в Девілс-Крік. І кілька разів в Гранд-Форксі поряд з роботою.

                - Вона описувала його? Пригадайте, Лілі! Це дуже важливо!

                - Звісно, що важливо! – аж скинулася вона. – Цей виродок вбив мою дитину! Я намагаюся згадати. – її запалу вистачило ненадовго, вона знову опустила плечі і навіть зіщулилася в своєму кріслі. – Вона нічого не казала… Лише те, що це чоловік. Не юнак, і не старий. Чоловік. Я навіть віку його не можу вказати…

                - Не впадайте у відчай, ви згадаєте. – впевнено промовив Малкольм. – Вік… Аннет вважала Джорджа Клуні старим?

                - До чого тут Джордж Клуні? – Лілі підвела погляд, в якому читалося здивування. – О! Ем… Я зрозуміла… Ну… Не Клуні, але… Бред Пітт в неї був «сексі-дідом».

                - Сексі-дід? – Малкольм не втримав посмішку. – А Хтось із молодих акторів чи співаків?

                - БІбера вона називала «отой малявка». – замислилася Лілі. – Оці… корейські співаки… Ем, вони теж були «хлопчики»… Ді Капріо – то «чоловік». І отой актор, що грав Капітана Америку, він теж чоловік.

                - Отож, від сорока до п’ятдсяти. – Малкольм підбадьорилво посміхнувся. – А ви говорили, що навіть вік не зможете пригадати.

                - Ви думаєте, це допоможе? – Лілі з надією поглянула на детектива. – Я… Я думаю, що він білий. Якщо справа стосувалася темношкірих чи азіатів, то Аннет уточнювала це. Вона не була расисткою, ви не подумайте, просто… Знаєте, їй якось сподобався колега з каналу. Вона не називала його імені, але сказала, що в нього така гарна шкіра кольору молочного шоколаду, що я одразу зрозуміла, про кого вона розповідала, коли її колеги приїхали сюди висловити своє співчуття.