Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Калеб

Вечір був достойний.

Приїхало багато знаті — від лордів та леді Ельданських земель до принців та принцес — наступників в черзі спадкоємства. Перші півгодини я навіть насолоджувався цим дійством.

Блискучі люстри освітлювали бальну залу теплим світлом, розливаючи золотисті відблиски на мармурову підлогу й вишукані сукні дам, які кружляли у танці. Звідусіль лунала музика — вона ніби пронизувала цей вечір, накладаючись на безліч розмов, на відлуння сміху та легкий шелест шовкових спідниць.

Бал був ідеальний — за виключенням однієї деталі.

На балу не було її.

Я не сумнівався: за тридцять хвилин тут, я встиг обійти всі закутки, поспілкуватись з більшістю придворних дам та їх дочками-на-видачу. Але жодна з них не мала поруч мого Щита.

Мого.

Можливо, вона мені наснилась? І не існує цієї дівчини? Вона лише плід моєї хворої душі, що бажає товариства.

Варто було згадати про неї, як двері в залу розчинились. Мірабель йшла під руку з батьком — прекрасна, як зазвичай. За нею йшов натовп з гостей зі сторони нареченої. Я відвернувся і взяв бокал з ефірним вином — на відміну від звичайного, воно не пʼянило, а лише піднімало настрій та розслабляло.

Але коли підняв очі знову, то побачив її — мою незнайомку. Я не міг не впізнати її, хоч волосся було зібране, а дорожній одяг вона змінила на просту чорну сукню. Здавалося, ніби я відчуваю її запах — запах кедру, лимону та свіжого бризу — за багато метрів, з іншого кінця зали. Дівчина стояла не сама, з нею була подруга з Щитів. Разом вони сміялись і щось обговорювали… Когось.

Подруга щось сказала їй на вухо і дівчина перевела погляд прямо на мене. Наші погляди переплелись і я підняв бокал, відсалютувавши їй. Різко вона розірвала візуальний контакт. Що ж.

Я не міг заперечувати, що хотів цю дівчину. Не міг заперечувати, що весь день всі думки крутились навколо її тонких запʼясть та веснянок на щоках. Я хотів її тут і зараз. Хотів її повністю. Хотів, щоб вона стала моєю — хоча би на ніч.

Короткострокові романи між Мечами і Щитами не були рідкістю, хоч і були приречені на провал. Рано чи пізно кожен Меч знаходив собі справжнє кохання і дівчата-воїтельки лишались ні з чим. Дітей у таких пар, як відомо, не було — магія Вищих і Нижчих Арканів розʼїдає одна одну, ембріони не можуть вижити в настільки токсичному середовищі. Але — була не була — я мав зробити це. Хоча би спробувати.

Вона кинула на мене ще один серйозний погляд і відійшла в тінь. Простежив за рухом — вона йшла до виходу з зали, обережно минаючи наряджених аристократів.

Не дивлячись на дорогу, я ледь не побіг за нею. Зараз або ніколи.

Вийшов у коридор, сподіваючись знайти її тут. І справді — в кінці залитого місячним сяйвом коридору стояла темноволоса дівчина, притулившись до холодного каменю підвіконня. Вона виглядала трохи розгубленою, ніби вагаючись, чи хоче повертатися на бал. Я не втримався від усмішки і зупинився в тіні колони.

— Чортове серце, ти заспокоїшся? — о так, я б теж хотів це знати.

Ще декілька секунд я спостерігав за тим, як дівчина намагається вгамувати дихання. Сподіваюсь, це я так її рознервував. Приємно було відчувати, що я їй теж небайдужий.

Теж?

— Наскільки ж розкішне місце ви обрали для усамітнення, —  промовив я, ледь стримуючи командний тон, до якого звик у таборі.

Вона здригнулася і повернула голову, дивлячись на мене з подивом, але швидко взяла себе в руки.

— Я… Я вже збиралась вертатись у залу, —  трохи розгублено промовила дівчина, і я побачив, як її губи ледь тремтять. Вона не була готова до нашої зустрічі.

— До того, як зупините своє серце чи після? — я намагався пожартувати. Її жарти мені сподобались.

— Сподіваюсь, що з моїм серцем все добре. По поверненню до палацу я обовʼязково проконсультуюсь з ціл… — господи, дитя. Ти така смілива з якимись солдатами і зовсім губишся поруч зі мною.

— Як вас звати? — я перебив її. Ще не вистачало, щоб вона знову картала себе за дурну, на її ж думку, відповідь.

— Кая, —  відповіла вона коротко. Її очі блищали в місячному світлі, і в цей момент я зрозумів, що моє бажання дізнатись більше про неї стало майже нестерпним. — Просто Кая.

Кая. Розсмакував це імʼя. К-а-я. Воно було занадто просте для неї. Гарне, мелодичне, але просте.

— Я Калеб, хоча, судячи з вашої реакції, мене вже вам представили.

Вона кивнула мовчки, визнаючи правду, і чомусь це відчувалось як тихий виклик.

— Думаю, скоро почнеться Ритуал, лорде Рейнар. Мені потрібно бути біля моєї леді. —  сказала вона, відштовхуючись від стіни, готова покинути мене. Але я не міг відступити так просто.

Я перегородив їй шлях, схрестивши руки на грудях. Не йди. Її погляд ковзнув по мені, повний роздратування й водночас якогось невпевненого інтересу. Чим довше я дивився на неї, тим сильніше відчував, як ця спроба загравати з нею перетворюється на щось інше. 

— Ви часто так лякаєте дівчат, підкрадаючись нишком? — спитала вона з легким роздратуванням.