Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Я зробив крок уперед, зупинившись так близько, що міг відчути її аромат, легкий і свіжий.

— Не думаю, що я вас налякав, —  тихо відповів я. Її обличчя стало ще серйознішим: вона теж відчувала цей дивний потяг. — Я не звик до відмов, —  сказав я, злегка торкнувшись її плеча. Бачив, як її обличчя ледь здригнулось від мого дотику. Це правда. Жінки ніколи не відмовляли мені і менше за все на світі я б хотів, щоб сьогодні це було вперше. — І чомусь здається, що й ви не проти, аби я вийшов сюди… дізнатися, чому ви так поспішали залишити свято, —  додав я, опускаючи погляд до її губ, відчуваючи, як в мені піднімається цілком зрозуміле бажання.

— Можливо, я просто втомилася від натовпу… і вашої уваги, —  сказала вона тихо, ледве стримуючи хвилювання, що відгукувалось у її голосі.

Я нахилився ще ближче, відчуваючи, як ця напруга стає нестерпною. Мені хотілось, щоб вона розгадала мої наміри і водночас розумів, що не можу відпустити її просто так.

— Втомилися? — повторив я, дивлячись на неї з усмішкою. — Можливо, варто залишити трохи сил на сьогоднішній вечір?

Її обличчя змінилося. Я бачив, що тепер Кая роздратована по-справжньому. Вона важко зітхнула, наче намагаючись зрозуміти, що їй слід відповісти.

— Що вам треба від мене? — прошепотіла вона, дивлячись прямо в очі, і я відчув, як це питання пронизує мене, примушуючи відчувати себе вразливим.

— Лише трохи часу поруч із вами, Кає, —  відповів я, і сам не помітив, як мій голос зраджує справжні наміри. 

— Що ж, тоді раджу знайти собі іншу іграшку на вечір, лорде Рейнар. Всього найкращого!

Вона подивилась на мене з дуже помітним презирством, її погляд обпалив, наче крижаний вітер. Не сказавши більше ні слова, вона відвернулась і поспішила в бік зали, лишивши мене наодинці зі своїм розчаруванням. Відчуваючи, як всередині піднімається гіркий осад, я зрозумів, що був лише самовпевненим дурнем.

— Можливо, одного разу ти розкажеш, чому так поспішала повернутись. А поки що… я задовольнюсь твоїм ім’ям. Кая, —  прошепотів я їй в спину і почувався тепер як останній козел.

***

Під звуки оплесків Карім і Мірабель в оточені слуг та придворних рушили на вихід з зали. Карім кинув на мене останній погляд і я підморгнув. Попереду у нього шлюбна ніч — хто, як не я знає, як він цього чекав.

Мить, коли я відчув щось недобре, була неочікувано раптовою. Серце впало з тривожним передчуттям, коли кровний зв’язок, що пов’язував мене з Карімом, слабшав. Я завмер, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Зв’язок не просто ослаб — його рвали, наче канат, що поволі розпадається на звʼязки ниток, а згодом і на тонші прядки. І я не зміг зупинити цієї раптової паніки, що охопила мене. Не тямлячи себе, я кинувся прямо з веселої бальної зали до того місця, де, як відчував, він був. Різкі кроки відлунювали в пустих коридорах, і, підбігаючи ближче, я бачив перед собою лише безмежну темряву, що ледь розсіювалась у тьмяному світлі смолоскипів.

Карім був моїм найближчим другом. Він був єдиним, хто знав мене краще за інших, хто бачив мене справжнім, без масок, без стримувань. Лише кілька годин тому я бачив його, і він був щасливим. Він завжди мав цей особливий погляд, яким дивився на мене, ніби бачив більше, ніж інші.

Моя рука стиснула руків’я кинджала, але від страху й тривоги це не додало спокою. Я знову відчув цю ледь помітну пульсацію крові, що ще залишалась в Карімі, наче відблиск догораючої свічки. Я наближався до дверей спальні, стримуючи шалений ритм власного серця. Але вже звідси я бачив — двері відчинені. Охорони не було. 

У відчинених дверях спальні, що раніше була освітлена теплими вогниками ефірних свічок, тепер панувала темрява та відчуття чогось жахливого.

Застигнувши на порозі, я побачив спотворене видовище: на підлозі лежали Карім і Мірабель, тримаючись за руки. І над ними з кинджалом у руці стояла фігура, що схилилась над нерухомим тілом дівчини.

Видихаючи від шоку, я впізнав її — темне волосся, легкий нахил плечей. Це була вона. 

Кая.

Кров закипіла в моїх жилах. 

Як вона могла? 

Як вона могла зробити це з Карімом, моїм братом, моїм найближчим другом?! Не думаючи, кинувся вперед, серце гупало в грудях, наділене безжальною злістю.

Майже не роздумуючи, я вихопив меч і кинувся на неї. Біль, обурення, розгубленість — усе змішалося, і ці почуття стали одним: ненавистю, яка спалювала мене зсередини. Я думав, що знав її, хоча б трохи… Відчуття довіри, інтересу, потяг, який я так необачно дозволив собі до неї відчути — усе це тепер отруювало мене, змішуючись із гіркотою зради і лише підсилювало мою зневагу.

Вона помітила мене, і її обличчя спалахнуло якимось відтінком жаху. Ця реакція тільки підбурювала мене більше. Не очікувала, паскуда?! Я підняв меч і різко опустив його на неї. Кая відступила, ухиляючись, і кинджал у її руці блиснув у світлі, коли вона заблокувала мій удар, хоч і не змогла уникнути того, щоб меч ледь зачепив її обличчя.

— Ти… — в моєму голосі ледь відчувалась розсудливість. — Як ти могла?!

Їй не вистачало повітря, щоб відповісти, а лише відбивала удари — швидко, різко, спритно, так, як роблять лише ті, хто роками відточував свої навички. Але для мене це було тільки підтвердженням того, що вона зробила. Це не була випадковість. Вона знала, що робить, і зробила це холоднокровно. Кров Каріма була на її руках. І я не зупинюся, поки не переконаюся, що вона заплатить за це.