Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Я завдав ще один удар, потім другий, третій. Вона ухилялася, але я бачив, що їй ставало все важче — мені здавалося, що сама моя лють надає мені сил, робить кожен рух швидшим і точнішим. Кожен наш дотик був тепер наповнений жорстокістю, якої я не відчував навіть у найзапекліших боях.

В якийсь момент її кинджал ковзнув повз моє плече, і я, не зупиняючись, відповів новим різким ударом. На мить наші погляди перетнулися, і я побачив у її очах… страх? Вона дійсно боялася мене? Де поділася та холоднокровна вбивця, яку я щойно бачив над тілом мого брата?

— Ти хотіла його вбити! — прошипів я, намагаючись втиснути свої слова у кожен удар.

— Калебе, стій… — знову ухилившись, вона вдарила мене рукою, щоб відштовхнути, але я схопив її зап’ястя, з силою стиснувши.

— Не смій називати моє імʼя, —  мої слова були сповнені крижаного презирства. — Я не дозволю тобі піти… цього разу. 

Вона вдихнула, і я побачив, як її погляд відступає, ніби щось змінюється всередині. Поглянула на мене востаннє, і в її очах промайнуло щось схоже на гіркоту, відчай і страх. Можливо, навіть відчайдушне благання про те, щоб я хоч на мить задумався. Але я вже не міг. Усередині мене вирувала така лють, що будь-які слова просто тонули в ній.

Перш ніж я встиг знову підняти меч і нанести останній удар, вона різко рвонула назад, відступивши до розбитого вікна. Скло було вкрите плямами крові, залишеними під час бійки з моїми охоронцями, які загинули, намагаючись захистити Каріма. Кая обернулася до мене, зробила крок назад — і зникла.

Мить абсолютної тиші. 

Я кинувся до вікна, але було пізно — її постать зникла серед тіней ночі, лише невиразний відголосок її рухів ще бринів у повітрі. Вітер свистів у вибитому вікні, завиваючи порожніми коридорами. І від цієї порожнечі стало ще болючіше. Усе, що залишилось. —  це спустошення.

Мої плечі злегка опустилися, ніби лють раптово змінилася порожнечею. Адреналін почав повільно згасати, і мене накрила хвиля втоми, такої всепоглинаючої, що я ледь стояв на ногах. Серце калатало від ненависті, від болю і обурення. Як вона могла?

Карім лежав на підлозі, а поруч із ним — Мірабель, тиха, мовчазна, така ж порожня, як і вся ця кімната тепер. Я опустився на коліна біля брата, і зсередини піднялася хвиля розпачу. Мої руки затремтіли, коли я простягнув їх до нього, відчуваючи холод його шкіри. Я втратив його. І та, хто забрала його життя, щойно зникла в темряві, залишивши мене наодинці з цією нестерпною пусткою.

Я стояв там, дивлячись у темряву, і відчував, як гнів роз’їдає мене зсередини, змішуючись з образою і відчаєм. Ця ніч мала стати для нас святом, часом, коли ми всі були разом, а натомість стала ніччю зради і втрати. 

І я знав одне: ця історія не закінчиться втечею.