Читати книгу - "Казки Міста Ф., Кірш Лі"

І хоч на вулиці був мороз, і сніг сипався з неба, мов цукрова пудра, у повітрі було щось невимовно затишне. Містяни йшли, втягували носами аромат диму й тепла, і мимоволі усміхалися.

Бо зима у місті Ф. — це не про холод. Це про димові кучері, що огортають місто, як теплий шалик, і про те, що десь за вікном уже чекає чашка какао й пиріжок, щойно з духовки.

Історія про дощ, який усе переплутав — але на краще 

У місті Ф., де кожна вулиця має свою тінь і своє відлуння, одного дня стався дощ. Не просто дощ — а замріяний дощ, як пізній вірш, що заблукав між хмарами.

Він почався повільно, майже нечутно. Краплі падали м’яко, ніби зітхання. І кожна — як думка, що щойно спала комусь на думку. Вони лягали на асфальт, на дахи, на дерева — і створювали калюжі, глибокі, дзеркальні, мов вікна у щось інше.

І саме тоді щось сталося.

Світ… перевернувся.

Містяни вийшли на вулиці — і раптом побачили, що все навколо ніби стало відбитком. Будинки виглядали інакше, небо було внизу, а дерева — росли корінням угору. Люди плутались у власних відображеннях. Один чоловік вітався з самим собою у калюжі, дитина намагалася стрибнути в небо, а пес ганявся за власною віддзеркаленою тінню.

Почалася легка, але добра плутанина. Хтось сідав у відображення лавки, хтось намагався прочитати заголовки газет навиворіт. І ніхто не сердився — бо якось усе було… мрійливо.

А тоді з’явилася вона — Веселка.

Тиха, яскрава, з краплинками світла в кожному кольорі. Вона пройшла над містом, ніби ніжна лінія, що підписує листа.

І саме вона помітила маленьку дощову хмаринку, що зависла над містом, трохи винувато. То вона й переплутала все — загубилась у своїх мріях, і тому світ перевернувся.

Веселка торкнулася хмаринки променем — і подарувала їй новий обрій. Чарівний, лагідний, з горизонтом, який не губиться навіть у калюжах. Хмаринка посміхнулась, розпливлася в легку пару — і світ став на місце.

Місто Ф. знову було звичним. Але не зовсім. Бо тепер кожен, хто бачив ті калюжі, знав: десь там, у глибині відображення, і досі живе мрія, що одного разу все можна побачити… з іншого боку.

Осіння, трішки меланхолійна,

але тепла історія з міста Ф. 

У місті Ф., де осінь приходить у золотому пальті з тихим шарудінням під ногами, одного дня сталося дещо чарівне. Повітря наповнилось чимось ледь помітним, ніби хтось розчинив у ньому тонкий аромат сну і старих листів.

Почалася міграція павученят.

Це було не страшно — а красиво. Маленькі, легенькі павучки, щойно народжені, здіймались у небо, тримаючись за тонкі, майже невидимі павутинки. І ці павутинки, мов мереживо, поступово опускались на місто — на дахи, на лавки, на волосся перехожих, на світлофори і ліхтарі.

Все місто стало немов закутане у сріблясту вуаль. Літній вітерець обережно гойдав це павутинне покривало, і сонце грало на ньому тисячами маленьких блискіток.

Хтось радів і сміявся, намагаючись впіймати мереживо на пальці. Діти бігали за павучками, вигукуючи:

— Вони летять! Вони шукають дім!

Інші — злегка зніяковіло витрушували павутиння з рукавів чи з газет. А хтось просто зупинявся і дивився вгору, ловлячи мить.

Було в тому всьому щось дуже осіннє: водночас крихке і прекрасне, незручне і чарівне.

Місто Ф. ще довго пам’ятало той день. Коли павучки полетіли — хтось зітхнув з полегшенням, інші — з легким сумом. Та всі погодились: щось важливе відбулося. Невловиме, але справжнє.

І хоч павутинки зникли, ніби розчинились у вранішньому тумані, залишилось відчуття, що світ трохи змінився. Став м’якшим. Тоншим. Чутливішим.

І кожного року, коли опадає перше жовте листя, хтось обов’язково скаже:

— А пам’ятаєш, як тоді… летіло мереживо?

Маленька таємниця, що живе у воді 

У місті Ф., серед сотень вікон, що світяться ввечері, є одне зовсім непримітне. Третій поверх, старий будинок із ліпниною, трохи облуплене підвіконня, кілька вазонів. А посеред них — невеликий акваріум.

У ньому живе золота рибка.

На перший погляд — звичайна. Хвостик віялоподібний, очі трохи здивовані, як у всіх риб. Вона мовчазно плаває з боку в бік, іноді завмирає в променях сонця, що пробиваються крізь шибку.

Але правда в тому, що вона зовсім не звичайна. Просто ніхто про це не знає.

Ця золота рибка — не з магазину, не з базару і навіть не з бабусиної банки. Вона — з Потойбічного Озера, що відкривається лише раз на сто років десь у високогір’ї. І вона бачить сни. Не свої — чужі. Всіх, хто проходить під вікном.

Кожної ночі, коли місто Ф. затихає, рибка вдивляється крізь скло у темряву — і бачить сни людей, що мешкають поруч. Вона бачить, як дитина мріє про корабель із вітрилами, як старенький професор хоче ще раз почути голос дружини, як дівчина з кав’ярні боїться почати писати свою першу книжку.

І вона посилає їм легенький сплеск у відповідь. Таку собі підтримку з водного світу.

Люди прокидаються з новими ідеями, з відчуттям, що "щось добре буде", і не підозрюють, що це — завдяки рибці, що живе у акваріумі на третьому поверсі.

А ще кажуть: якщо випадково подивитися на неї саме в той момент, коли вона зависає у промені світанкового світла, можна побачити в її очах маленьку зірку. І якщо встигнеш подумати бажання — воно здійсниться.

Але про це знає лише один старий кіт, що мешкає навпроти й іноді приходить сидіти на підвіконня. Він нічого не каже. Просто пильнує — бо деякі чари краще зберігати в тиші.

Історія про місто Ф., пух і секрети зимового гардеробу 

У місті Ф. є така особлива прикмета — коли на вулиці Семена Палія починає кружляти пух з тополь, усі з полегшенням кажуть:

— Ну от, літо точно прийшло!

Бо той пух — не звичайний. Легкий,