Читати книгу - "Казки Міста Ф., Кірш Лі"

Бо в місті Ф. давно знають одну таємницю.

Це не просто пух з дерев. Це — розкуйовджана шуба Снігової Пані.

Саме влітку, поки всі купаються у сонці, вона десь далеко, в прохолодних горах, розбирає свої зимові наряди. Витрушує комірці, провітрює подоли, знімає сніжинки з підкладки. А пух — ну що ж, його багато, він легкий, неслухняний — і вітер залюбки його підхоплює та несе в місто.

Особливо на Семена Палія — бо там тополі ростуть височенні, з широким листям, ніби самі просяться стати вішалками для зимових обновок.

Двірники у місті Ф. теж знають про цю традицію. Вони з повагою замітають пух у великі мішки, ніби допомагають самій Сніговій Пані впорядкувати речі. Відмахуються не від пуха — від прохолоди, захищаючи літо, щоб воно ще трохи побуло з нами.

— Зачекай, — шепоче один з них, — не час ще повертатися, пані Зимо.

І пух вщухає.

А діти бігають у тому пухові, ніби в снігу посеред червня, сміються, запускають його в небо, роблять вигляд, що це чарівна вата, з якої можна зробити хмару або солодке слово "літо".

І місто Ф. живе далі, знаючи: магія — поруч. Її не обов’язково бачити. Іноді досить відчути, як щось біле й м’яке торкається щоки — й одразу стає тепліше на душі.

Історія, де аромат кави переплітається з мідними трубами, шестернями і трохи чарівного диму 

У місті Ф. здавалося, вже нічим не здивуєш мешканців — тут і трамвай, якого ніколи не було, і лебеді зі спадком із казки, і навіть чарівні метелики замість лайки. Але однієї туманної середи в парку з’явилося дещо… зовсім незвичне.

Серед ранкової мли з паровим шипінням і легким запахом кориці повільно викотився дивовижний апарат. Це була стімпанк-кав’ярня на колесах — блискуча, мов щойно зійшла зі сторінок Жюля Верна.

Величезні колеса обертались майже беззвучно, з боків звисали мідні труби, з яких виривалась пара. По корпусу ковзали шестерні, а на даху оберталися флюгери у вигляді чашки. Над дверцятами майорів напис, вигравіруваний латунними літерами:

«Кавоколесо».

Вона зупинилась біля фонтану, й одразу відчулося — щось смачне заварюється.

Кав’ярня пропонувала найрізноманітніші сорти кави: ефіопську з нотами цитрусу, гватемальську з ароматом шоколаду, йеменську, що пахла історією. Бариста у шкіряній жилетці й капелюсі з окулярами на лобі запрошував усіх охочих скуштувати.

За кермом — чи то бариста, чи то капітан — стояв загадковий чоловік у жилеті з латунними ґудзиками, з круглими окулярами й паровим годинником на руці. Він варив каву, ніби збирав годинниковий механізм: точно, зосереджено, з майстерністю алхіміка.

— У кожної кави є душа, — казав він, наливаючи напій у чашку, — і подорож.

Гості стімпанк-кав’ярні пили каву і раптом згадували дитячі мрії, далекі мандри, неспішні розмови під зорями. Хтось залишав записку на мідній стіні, хтось — стару монету, а дехто — просто усмішку.

А потім кав’ярня знову зникала — з легким паровим подихом і мелодійним свистом. І залишала за собою лише запах кави, яку не забудеш.

Та найцікавіше було інше: кав’ярня не мала постійного місця. Сьогодні — біля скверу, завтра — на набережній, післязавтра — біля бібліотеки чи ринку. Вона з’являлася зненацька, мов подорожник у казці, і зникала без сліду, залишаючи по собі тільки легкий аромат смажених зерен.

Кажуть, що хтось одного разу питав баристу, як знайти кав’ярню ще раз, а той лише посміхнувся й відповів:

— Просто будьте готові до несподіваного. Кавокалесо знаходить тих, хто справді цього хоче.

Містяни почали чекати її появи, шукати відлуння пари в повітрі, розповідати дітям:

— Бачиш дим над дахами? Може, це знову вона.

І кожен ковток кави з тієї машини здавався не просто напоєм — а подорожжю. У часі. У просторі. У собі.

Історія про ніжних вісників, які вміють більше,

ніж здається 

У місті Ф., коли весна минає свою середину і на вулицях починає пахнути медовим сонцем, з’являється особливе видовище — в повітрі починає кружляти летюче насіння кульбаб.

Ці пухнасті, легкі сім’янки з білими чубчиками, мов крихітні парашути, здіймаються вгору і пливуть над містом, наче загублені мрії або маленькі побажання. Та у місті Ф. давно знають: це не просто насіння. Це — вісники добрих звісток.

Кажуть, що вони мають свою місію — вони передають новини між тими, хто не може говорити: деревами, будинками, дахами, навіть тротуарами.

Коли велика стара липа на Поштовій площі тривожиться за каштан, який засох на іншій вулиці — пухнаста кульбабка летить і шепоче:

— Тебе пам’ятають. Тобі вдячні.

Коли стара кам’яниця, вікна якої вже давно не відчиняються, сумує, що її забули — вісник приносить новину:

— Один хлопчик уві сні бачив тебе у казці. Він мріє поселитись у тобі, коли виросте.

Навіть зламаний ліхтар отримує повідомлення:

— Тебе скоро полагодять. Ти ще засвітишся.

Люди у місті Ф. не завжди це помічають — але іноді, коли один із цих білих пухнастиків торкається щоки чи падає на долоню, в серці ніби з’являється спокій. Легкий. Невловимий. І точно теплий.

І ніхто вже не дивується, коли хтось раптом шепоче на кульбабку:

— Передай, що я ще пам’ятаю…

— Скажи йому, що я пробачаю…

— Хай знає, що я ще вірю.

Бо у місті Ф. вітри несуть не лише пил, а й слова. А кульбаби — це поштарі, які не втрачають жодної думки.

Історія про хлопчика Артема, котів і бажання створити маленьку, але справжню спільноту муркотливих друзів 

У місті Ф., серед вулиць, схожих на рядки старої пісні, жив хлопчик на ім’я Артем. Він був дуже уважним до дрібниць — помічав, як листя повертається до сонця, як птахи сідають завжди на той самий дріт, і як… коти дивляться у вікна.

Коти були всюди. У його дворі, на сусідній вулиці, за вікнами третього поверху і навіть біля поштового відділення. Але найбільше йому запам’яталися: